Забрала.
Припасувала до кота.
Якраз по його вузькій шиї.
У круглих жовтих очах обурення: посягнула на котячу свободу.
******
Максим зайшов тихо. Свій. Рідний.
Обійняв.
Оля втислась у його теплі плечі. Поцілував їй маківку.
Постояли.
Рушили.
Купе хороше. На двох.
Максиму, як міністру, дали.
Посадив Марека на коліна.
Оля дивилась у вікно.
Серце гризли новини з Полтави.
Про Ольгу Олексіївну.
Свекруху.
Іронія. Дві Ольги Петлюри. Навіть ініціали О.О. сходяться.
В Полтаві…стара…вмирає.
Згадалося. Цього року.
Оля принесла всі гроші в банк й погасила родинні борги.
Марно. Її в тій хаті не любили. Пили кров.
Спершу гріх: невінчана, злягається з їхнім синочком.
Потім — неправильна дитина:
замість козака “оце”— дівчисько.
Потім: чому дитина одна?
Не хоче народжувати від нашого Симона?
Йому потрібні спадкоємці!
Талію береже?
Було б що… теж мені “красуня”...
Лінується? А десять корів не хочеш?
Не вдячна Богу за “такого чоловіка, він же святий, звернув увагу на таку, як ти, дурепу”!
І присипкою на торті: чужинка!
Полька.
Ворожа кістка.
Оля дивилась на темряву за вікном — і не знала, чи побачить ще свекруху.
Марек і Максим. Явно знайшли один одного. Рудик вібрує.
Максим пестить кота, і… крутить пальцями ремінець.
Оля спершу не звернула уваги.
Але потім помітила рухи — дивні, машинальні.
Він ніби обпутує собі зап’ястя тим ремінцем.
Повільно. Чітко.
Петля. Рух. Фіксація.
Відпускає.
І знову. Тепер іншу руку.
Весь в собі.
******
Замовили чай. Металеві підсклянники, тонкі паперові серветки з пухкими голозадими янгеликами. Шматки лимона на порцеляні.
Максим відкинувся, видихнув:
— Головне, живий. Я його витяг. Хай як. За нього гетьман Андрія В’язлова посадив. Той був міністром юстиції. Сів за Симона.
Оля сопіла в плед.
За ці місяці вона навчилася: коли Максим каже “хай як”, це означає: “я обманув смерть”.
Ще ковток чаю. Кіт дрімає у Максима на колінах, ремінець раз по раз ковзає.
Максим сьорбає, всміхається:
— Знаєш, Ольцю… Ти тільки послухай. Я ж, як міністр праці, запросив у тюрму до Симона третім до нас із Андрієм… кого б ти думала?
Винниченка! Лідера опозиції. Ну, формально. Знаю, як ти його любиш…
Оля підняла брову.
— І цей… — Максим театрально показав ріжки — лідер — каже мені:
“А на якій підставі, пане міністре?”
Потім: “А чи ви не з’їхали з глузду?”
Уяви, Ольцю. Тупає на мене ногою.
Вправляє своє ідеальне волосся. Кипить.
“Він мені хто?”
І головне, Ольцю, видає:
“Доводжу до вашого відома, шановний дипломате: між нами нічогО не бУло, нема і не будЕ”. Отак розтягує. Ще письменником зветься. А слова викручує.
Максим ковтнув лимон. Скривився.
Оля закам’яніла.
Максим продовжував, смакуючи абсурдність:
— Mon Dieu… quel pathos, quelle intonation ! (фр. Такий пафос, така інтонація!) І такі дурні наголоси. Я ледь регіт стримав. Уявляєш? Подарую словник. Великому письменнику.
Оля не всміхнулася.
Завмерла
Руки з’їхали з пледа.
Це ж симонова фраза.
Його ритм.
Його наголоси. В вустах у Володі.
НічогО не бУло, нема і не будЕ.
Оця інтонація.
Десять років це чула.
З клятої москви.
A żebyście kurwa zdechli obaj.
(поль.А щоб ви, курва, здохли обоє.)
Щось різко обірвалося в серці.
Упало, як порваний дріт.
Кістяк світу тріснув.
Вони це повторюють один про одного.
Вони це проживають разом.
Зв’язок.
Ні час, ні війна, ні тюрма не розірвали.
Брехня. Не просто міцна.
Така, що Симон сам повірив.
Але правда жила глибше.
Чого ж він не сказав?
Вона ж і так його приймала з усім цим мотлохом.
Походеньки.
Але ж.
Оля зблідла.
Потяглася до цукорниці. Пересипала ложку на стіл.
Максим помітив.
— Ольцю… ти що?.. — він відсмикнув руку від ремінця й пересів ближче.
Марек м’якнув між ними, ніби ловив напругу.
Вона мовчала.
Максим стиха:
— Пробач. Пробач мені. Який я ідіот… я ж знав…
Не договорив.
Схилив голову, лобом торкнувшись її плеча.
Пальці вп’ялися в ремінець так, що кістки побіліли.
Оля прошепотіла:
— Я була сліпа.
— Може… ? — тихо запропонував Максим, дістаючи з кишені малу пігулку.
— Ні. Не треба.
Поїзд хитнувся, вдарив колесами об стрілку.
******
Чехія.
Платформа. Хвилювання в повітрі.
Двері вагона відчинилися, і в них стояла Леся. З бонною.
Підстрибнула, закричала:
— Táta Maxim přijel! (чесь. тато Максим приїхав)!
Олю ніби вдарило струмом.
Заклякла.
Максим одразу підняв руки:
— Хрещений тато. Вони так її навчили. Ольцю, не лякайся.