Але було пізно.
Дитина дивилась на нього так, як дивляться на другого батька.
Леся тим часом вихопила з Олиних рук Марека:
— Це ж татів котик!
Марек! Він зі мною буде?
А Тінек? A kiedy będzie Tinek? (поль. Тінек [тато] коли буде?)
І побігла з ним довгим коридором станції, гувернантка ледве наздоганяла.
******
Дісталися містечка, Максим поставив валізи, оглянув кімнату, перевірив вікна, воду, двері.
Потім взяв її за руку:
— Je dois partir. Rejoindre ma femme… elle est très malade…(фр. Маю їхати. До дружини…хвора зовсім)… і назад.
На Київ.
Симон буде regnum novum.
(лат.нова влада)
Оля кивнула.
Сил не було.
Максим обійняв Лесю, стиснув Олину руку. Пішов.
Стало тихо.
Леся гладила Марека.
Кіт притулився до малої, грів її, як колись Симона.
Оля принишкла, втомлена, мов столітня.
Дитина й кіт.
Дві половини її чоловіка.
Її найближчої людини.
Одне — кров. Друге — тінь.
І вона. Порожня.
З ними на ніч.
З його прізвищем.
На чужині.
Жива.
З серцем, яке перестало бути цілим.
III. АНДРІЙ
Околиці Києва.
Кінець листопада 1918
Багно тягнулося, наче хтось навмисне розмазував чорнило під ногами. Земля дихала холодом: мокрі хмари висіли низько, сніг не падав — зависав, ніби не міг вирішити, чи варто торкатись цієї землі.
Треба домовлятися з фріцами. Директорія проти всіх не виступить.
Симон відправив.
До німців — колишніх австрійських підданих. Стрільців.
Євген попереду. Мов вузол. Холодний. Поруч Андрій Мельник. Високий, русявий, витягнутий у лінію. Постава. Голос. Порода. Впевненість.
Куди ставав — туди ж переміщувався центр ваги сцени.
Перші: супровід до штабу.
Німці.
Зустрічають делегацію.
Погляд на Коновальця. Його знають. Росіяни прославили після Мотовилівки. А потім ліворуч — на Мельника. Хто такий?
Євген представляє:
— Сотник Андрій Мельник. Ветеран. Герой австрійської армії. Був на Маківці. Полонений під Лисонею.
Німці піднімають брови: Лисоня звучить як “м’ясорубка”.
Євген посміхається у вуса. Аякже. Їхня улюблена історія. Про російського генерала. Слухайте.
— 1916й, російський полон. Андрій, маючи 25 років, зі зв’язаними руками, без зброї, мав честь пояснити ворожому генералу, звідки походить назва “Русь”. І що Україна не їхня росія.
Хтось з німців пирхнув сміхом, але замовк, коли Мельник втрутився:
— Генерал казав: “нікакой Украйни нікагда нє било і нікагда нє будєт”. А я пояснив, що “Русь” — це назва нашої землі, а не їхньої держави. Петро Перший украдене привласнив. Генерал покликав ад’ютанта і каже: “Вот відіш, Пєтя, іхній офіцер знаєт больше нашего гєнєрала”.
Тиша впала. Німці перезирнулися.
«Nicht der zweite. Ein eigener.»
(нім. Не другий. Окрема одиниця.)
Супровід до штабу був вражений.
Автівка.
Дверцята — клац.
Столиця чекає.
******
ПАСТКА
Як тільки ступили на бруківку — з туману вискочила жандармерія. Росіяни. Біла гвардія. Опора гетьмана.
— По пріказу гєнєрал-губєрнатора Долгорукова! — крик.
Металевий ляскіт.
Євгена та інших обступили, ніби банду рекрутів.
Мельник півкроку вперед.
Євген головою: ні.
Жодного спротиву.
******
НІМЦІ.
Майор генштабу Ярош (німець, чеське прізвище) не вітався — просто горлав на жандармів німецькою. Злість могла б перебити гармату.
Відпустити делегацію.
Негайно!
Німці домовленостей не порушують!
Чи росіяни цього не розуміють?
Жандарми відступили.
Делегацію вивели.
Ярош підійшов до Євгена.
— Гетьман хоче бачити вас.
Не напряму.
Через своїх.
Назвав імена: Галіп. Полтавець-Остряниця.
Попереджав про міну під ногами.
Андрій до Євгена: чи варто?
Євген кивнув.
Треба знати, що задумали москалі.
******
ГЕТЬМАНЦІ
До Дорошенка
Закрите авто. Вікна матові, в сльозах. Мотор хрипить.
Мельника не взяли — лише Євгена.
“Ви нам не потрібні обидва”.
Авто ковзало багном через темні вулиці до квартири Петра Дорошенка.
Той зустрів Євгена посмішкою, яка не гріла.
Говорив від Скоропадського:
— Гетьман не сердиться на стрільців. Його ясновельможність готові дати вам вільний шлях до Галичини. Потягом. Коли завгодно.
Це прозвучало як:
“Валіть в свою Галичину! Ви тут чужі. Не чіпайте Київ”.
Євген слухав мовчки. Нічого нового.
Гетьман як він є.
Обличчя тримати Євгенові ставало все важче.
— Передайте його високості. Чи як він себе називає. Не лише лінія Фастів–Проскурів, — сказав Євген тихо, рівно.
— Уся Україна вже в наших руках.
Дорошенко здригнувся, але Євген продовжив:
— Першою умовою будь-яких переговорів є відкликання злуки з росіянами.