— Повсякчас ти намагаєшся написати ту саму сцену. Мою покору.
Якої не буде.
Він підсувається ближче. Шепоче просто в шию:
— Але я можу дати тобі подарунок.
Нахиляється.
Стоячи, він на кілька пальців вище за мене. А зараз я взагалі внизу. Сиджу.
Гребе мене за плечі.
Відчуваю його торс на собі. Чого він такий гладкий і сухий?
Гарячий подих просто мені в шию.
Збоку.
Там де вона входить в плече.
Дотик губ.
Потім укус. Сухий, болючий.
І це не все.
В ту саму точку ще й цим ножичком штрикає.
Щоб добити.
Червона крапля.
Вліз пальцем.
Провів ним же по моїй нижній губі.
Його срібний хрестик блимає мені межі очі.
Відчуваю солоний смак самого себе на язику.
Я здригаюсь, але не тікаю.
І тоді його голос, майже лагідний, лоскоче вухо:
— Ти ж навіть не знаєш, що таке справжній біль. Усе твоє — скиглення біля мого порогу. Боже, як я втомився.
Пауза.
Усмішка.
Підіймається. Відходить.
— До речі, Чикаленко питав, чи його Володінька страждає. Хочеш сильніше? Чи досить?
Крокує до дверей.
Обертається до мене. Я бачу іншу людину. Змахує китички своїх сірих пасмів з чола. Поправляє окулярчики. Інтеліґентишка.
— Можеш лишитись. Ти ж хочеш понишпорити. В моїй білизні.
Щось дізнатися.
Дихати будеш?
Лизати?
Кінчиш на мій одяг?
Чи з собою забереш, щоб я завжди був під рукою?
Вгадав?
In subligāculum meum tibi mentulam fricāre,
dulcius est quam feminam futuāre.
(лат. “терти член об моє споднє солодше ніж лягати з жінкою”. Графіті з терм в Помпеях про фротаж, 79 р.н.е.).
(Регоче аж заливається, уявляє Римську імперію).
І я теж не витримую, давлюсь сміхом. Наче ми щойно опинились у тій люксовій чоловічій лазні з басейном серед давніх римлян.
— Може, Помпеї того і рухнули, Володю? — він вичавлює крізь сміх.
(Стихає. Я ще хриплю).
— Ладно. Ключ на столі.
Віддаси потім Єфремову. Він в курсі. Можеш ще щось народити — пиши. З мене рецензія.
Але вже давай про інших.
Бо я сам собі автор.
А зараз їду в Пітер.
Керувати “Вільною Україною”.
Там свої.
Славінський видає. Ти його бачив.
Тут з ним іноді працював і там буду.
Все. Мене чекають.
(Вийшов. Я лишився сам. В його квартирі).
Та кому ти треба, дурило в окулярах. Яка нормальна людина тебе чекатиме. Навіть від цієї m. тікаєш.
Нормальна баба тебе не захоче. На відміну від мене.
Двері зачиняються.
Тиша…
А в мене гудить у вухах, як біля верстата.
******
Я сиджу.
Торкаюся туди, де плече переходить у шию. В ту м’яку виїмку, де він вколов і розковиряв пальцем.
Болить. Здиратиму кірки, хай лишиться.
Істерика відгриміла.
Пафос. Веде він. Ага.
Балет для одного глядача.
Селюк з рушником.
Попівський виродок.
Недоучка, який сам собі аплодує.
Плаче без сліз. Кусає замість думати.
А я сидів і слухав.
Просто слухав.
І запам’ятовував. Як завжди.
Посада?
Ха.
Я забув про неї ще тоді, в залі.
Я виграв більше.
Я дочекався, поки він вивалить усе. До дна.
І побачив, що в тій глибині нічого.
Все, що залишилось:
волога шкіра, легке тремтіння
і огида.
Приємна.
Бо це мій матеріал.
Мій текст.
Моє життя.
Він завжди повертається.
З ефектами. З вологими губами. З латинкою.
Або я його сам знайду.
Не сховається.
Я свого дочекаюся.
Без емоцій. Без здригань.
З запасом чорнил.
Все добре.
Здавалося б.
Зараз би як завжди.
В мене ген і серветки в кишені є.
На таку оказію.
Але ні.
Не стоїть. НІЯК. ВЗАГАЛІ.
Дивно.
Може, це чай з бергамотом?
Не знаю, це добре, бо я став байдужий, чи вже треба панікувати.
Раптом тепер все?
Перевірив. Рукою.
Ні. Нічого.
Ладно.
Наступного разу.
Напишу так,
що
цю балерину
впізнають
всі.
> ПРИМІТКА. Толюсь — буквальна цитата з твору В.Винниченка "Федько-Халамидник”. Прийнято вважати датою написання 1911р. (Наспр. 1905 -... 1911р.). Входить в шк. програму укр літ. 6 класу.
> ПРИМІТКА 2. “Вільна Україна”, журнал, вихід 1 раз на 2 міс (СПб, Невський пр-т 139, київський оф.: Хрещатик, 54).
Рукописи приймали “кулішівкою”. Вид-ць: М. Славінський. Заг. кер: С.Петлюра.
Авт. колектив, жінки віталися:
Леся Українка
Ольга Кобилянська
Христя Алчевська
Софія Русова
С.Петлюра
Д. Дорошенко
В. Винниченко
М. Коцюбинський
В. Стефаник та ін.
Після 6 номерів журнал закрили. “Кулішівка” оголошена поза законом. Українська мова названа неіснуючою.
## #9. Третя політична
Київ. Травень 1907р.
(Володя)
I. ЗА ҐРАТАМИ
Лук’янівка — не тюрма, а сцена для бездарного фарсу. Травень тягне вогкістю й глиною: двір видає пару після дощів, на черепках блищить брудна вода. Нудна реміснича околиця Києва, де щебінь сиплеться просто під ноги.