Той кинув погляд, різкий:
— Стулися, козел, я тебе прошу. Це завдання. Микола дав. Жив у одного на хаті. В Києві. Він нині у Пітері.
Микита зиркнув боком, криво всміхнувся:
— А шо за один? Як він …тойво?
(Микита змовницьки блимає одним оком).
Симон повернувся повністю:
— Не лізь. Не твоя справа.
Микита пирснув:
— Та бачу я тебе, придурка. З вух цукор тече. Очі як у кицьки. Весною.
Симон буркнув:
— Я зараз піду.
Микита сміється тихо:
— То як його?
Пауза.
Симон стиха, різко:
— Максим.
Микита підняв брову:
— А чого… Микола молодець… Мені так зброю возити, життям ризикувати… а цьому… в Києві в шикарній хаті …злягатися…
Симон спалахнув:
— ТИХО будь, козел.
Справу зробимо — будеш пащу роззявляти.
Микита примружився, задоволений від того, що вколов:
— Та йди ти. Ну хоч я тебе перемкну… Ходиш як заведений дурень.
Симон відвертається, суне ніж у кишеню:
— Збирайся. Чухатись треба. Не встигнемо, будемо рік чекати.
Микита киває:
— Та ні. Цього разу точно. Сьогодні ці двоє не вийдуть зі зміни.
Симон коротко:
— Годі вже.
Микита блиснув очима — з тою самою нелюдською впевненістю:
— Пішли.
******
РОЗПЛАТА
Ніч стискалася, як зашморг.
Провулок вузький, слизький, пісок під ногами. Ліхтарі в жовтому чаді. Повітря мертве.
Двоє жандармів виходили зі служби — важкі, самовпевнені. Володарі життя.
Або хоча б Харкова.
Голосно сміялися.
Занадто голосно.
Тіні підкралися позаду.
Поштовх.
Глухий удар.
Другий.
Шурхіт шинелі по піску.
Глухе "о–о", як схлип.
Потім задушений, рваний подих.
Метал по ребрах.
Ще один зойк — короткий, як підрізане слово.
І тиша.
Абсолютна, як коли падає сніг.
Тіла лежали долі.
Одна голова повернута набік, в очах — порожнеча, яка раптом усе зрозуміла.
Занадто пізно.
Микита стояв над ними.
Тремтів усім тілом. Старий спогад душив нутрощі.
Він же ще школяр був.
Ґвалт. Їх двоє.
Гоїлось довго.
Ні сісти, ні стати. Боявся їсти.
Тікав, коли кликали на обід.
Навіть мати щось запідозрили.
Це було найстрашніше.
Стиснув кулак. Віддихувався.
Симон поруч. Страшно рівний.
Жодних емоцій.
Як хто вимкнув.
Обличчя темне. Без нічого.
Він нахилився, витер лезо об шинель одного з трупів.
Підняв очі:
— І що… тепер друга частина.
Микита глянув на нього. В голосі заклекотіла тиха, майже братня лють:
— Придурок… ти не злякався навіть… а вони ж при зброї. Були.
І тобі… тобі плювать?
Симон підвів на нього погляд.
Спокійний, як криця:
— Таке не пробачають, Микито.
Ти ж був малий, і ці два з владою. А за себе я не боюся.
Пауза.
Микита стиснув зуби, хотів щось викинути з себе, але не вийшло.
Проковтнув.
Симон опустив ніж у кишеню й додав тихо, рівно:
— Я з тобою. Тепер далі.
******
ПУШКІН
Театральний сквер
Йшли довго темними кишками осіннього міста. Земля мерзла.
Холод до кісток.
Сквер.
Постамент.
Новенький істукан. З травня. Півроку вже.
Ліхтарі мигтіли.
Площа майже порожня.
Слизько.
Глухо.
Вітер тягнув пилюку по бруківці, як шмат подертого полотна.
Пам’ятник вєлікому русскому поету відкривали з пихою.
Дивіться, малороси.
Тріпотіть від імперської величі.
Слобожанщина — ісконно русская зємля.
Натомість проєкт памʼятника Шевченку тихо зрізали.
Грошей “не знайшлося”.
Але передусім бажання. Місцева громада не переконала владу.
Микита пирхнув, ковзаючи пальцем по ремінцю на зап’ясті:
— За Пушкіна дадуть менше, ніж за подвійне вбивство.
Ще й Микола проставиться. Коньяк попрошу.
Симон не відповів.
Дивився на темну вежу постаменту так, ніби щось зважував.
В очах промайнула коротка тінь.
Пушкін.
І оце слово. Мазєпінєц. Авторства вєлікого русского поета.
За “мазепинство” три роки тому його вигнали з семінарії.
Вовчий білет. Щоб не дай Боже жоден університет його не прийняв.
Доля.
Вітер хльоснув по щоках.
Десь за рогом хтось голосно вилаявся.
Симон коротко кивнув Микиті.
Вони ж мали при собі.
Все сталося швидко, майже нечутно.
Як у воді.
Момент після.
Жовте світло.
Як удар блискавки в мініатюрі.
Гуркіт, який зриває ніч.
Сиплеться штукатурка з сусідніх домів, шматок ліпнини б’є об каміння.
Глуха луна розходиться по закутках.
Уламки скла ляскають, мов крила нічного птаха.
Кут постаменту скололо.
Чорна тріщина поповзла вниз, як ламане ребро.
Чути крики.
— Пожежа!
— Вибух!
— Варта!
Микита як укопаний.
Рівно.
Спокійно.