Майже гордо.
До нього вже бігла варта — рикуючи, ковзаючи, ламаючи ніч.
Він обернувся до Симона.
Посміхнувся — коротко, хитро, по-своєму:
— Гуляй, артист.
Його збили з ніг.
Удар об землю.
Руки заламали назад.
Пісок хруснув.
Симон уже тікав.
Темрява ковтала його. Всю зброю викинув в річку.
Дворами.
Якимись міськими нутрощами.
Дихав не ротом — шкірою, грудьми, всім тілом.
Треба встигнути на потяг.
Але ніч була на його боці.
Врешті варта лишилася десь далеко.
Старе слово “мазепинець” стукотіло у вухах.
Вокзал. Знову.
Вернувся до схрону.
Зараз інше.
Витяг стару валізу і жовту торбу, схопив так, ніби там лежало щось єдине важливе — і знову зник у ніч.
******
Відсирілий квиток у кишені. На Пітер. Клаптик від Миколи: “На тебе вже чекають.”
Темний вагон третього класу.
Порожній.
Дме вітер.
> МОНОГРАФІЯ.
Відповідальність за акцію взяла група “Оборона України”.
Поширювалася прокламація (приписують М. Міхновському):
Пушкін винен у перебріхуванні і злочинному змалюванні гетьмана Мазепи.
Ми вимагаємо:
вільне слово,
вільний друк,
школу з українською викладовою мовою, подібно до Галичини.
Не несіть до нас своєї культури огнем і мечем, бо вже прокидається Україна до бою!
> ПРИМІТКА.
Як жандарми не шукали. Та жодної зачіпки на Миколу не знайшли. Він був юристом-профі.
> ПРИМІТКА 2. Знадобилося повномасштабне вторгнення і тисячі смертей, щоб пам’ятник демонтували 9.11.2022.
V. МАКСИМ
1.11.1904
СПб
Квартира М. Славінського
Імперська столиця стікала темрявою з усіх шпарин.
Вікна плакали: тепле дихання кімнати й холод зовні не домовлялися між собою.
Максим сидів у фотелі, спершись лопатками.
Огорнутий коконом густого диму. Цигарка — єдине, що гріло.
Тиждень від демобілізації. Вже вдома. Тіло досі не вірило, що війна скінчилась. Що він взагалі забув на тому Далекому Сході?
Він же видавець. Перекладач. Літератор. Історик.
Юрист врешті-решт.
З двома університетами.
З книжками, писаними разом з Ларисою.
Йому 36. Якого біса його вдруге гребли у царське військо?
Цього разу проти японців. На флот, мічманом. Бо німецька й французька, бачте, “є потрібними державі”.
Держава топила свої кораблі швидше, ніж японці.
Глянув униз.
Домашні штані, голий торс.
На ребрах жовті синці, тягучі, мов застарілі образи.
Ліве плече ниє з кожним рухом — старий, ще одеський, вивих.
Пальці потріскані, шкіра пересушена морозами й солоним повітрям.
На столі хаос його життя.
Книжки.
Чернетки.
Телеграма від дружини.
Недописаний лист до Грушевського — давно лежить. Нове видання.
Поховав хлопців.
Мішки з трупами на палубі.
Скільки? Десять? Двадцять?
Навіщо?
Щоб імператор всєросійскій вписав собі пару лаврів?
Максим хотів одного:
аби його ніхто не чіпав.
Ні люди.
Ні спогади.
Ні власне сумління.
Може, ковтнути щось?
******
Стук у двері.
Глухий. Недоречний.
Наче сама доля сказала:
А хрін ти відпочинеш, Максиме.
Максим стулив очі.
Дзиґа болю закрутилась у скронях.
Хто? Якого біса?
Потім згадав.
Миколин протеже з Полтави. Той, що з заслання вернувся. Міхновський попереджав: “Приїде. Приймеш”.
Чесно вже й викинув з голови того хлопця. Микола каже, йому 25. Але на вигляд менше. Десь 21-22.
Простенький.
Максим приїхав тоді в Полтаву. З Одеси. Зачуханий отель на краю міста. Відчинені вікна. Запах трави.
Інтрижка? Роман? Ні. Просто перевірка.
Щоб подивитися, кого ж Микола йому підсовує.
Все було. Кілька разів. Та й годі.
Мобілізація зірвала плани. Вже й забулося. Та й інші були. Не гірші.
Відтоді не бачив. І слава Богу.
Міхновський давно його обробляє. Зі своєю “задачею”.
Візьми та й візьми.
В січні приїхав аж сюди.
В Пітер.
Щоб уламати. Мало не на коліна став: “Без тебе, Максиме, не впораюся”. Отож і довелося попертися в ту Полтаву. Бо хлопець був на засланні до літа. Максим може щось би і почав. Але війна. Все псу під хвіст.
Леся.
Крім Міхновського ще вона.
Просила. Ніколи в житті з нею такого не було. А цей раз що? Невже повірила в цього, в Миколину ідею?
Стукіт повторився, наполегливіше.
Максим зітхнув, підвівся, поплентався коридором.
Хребет клацнув.
Плече нагадало про себе тупим болем.
“Хто?”
З-за двері незнайомий голос.
Відчинив.
І завис.
******
У дверях стояв Симон.
Той самий.
Білий від морозу, чорний від втоми.
З потертою валізою в одній руці.
В другій жовта торба, з якої стирчало щось неясне, зав’язане в ганчірку.