Пляма біля кишені. Наче кров намагався затерти.
Зайшов, ніби це було закономірно. Наче давно вирішив прийти саме сюди.
Поставив валізу під стіну, навіть не питаючи, куди її.
Торбу тримав уперто. Як той, хто звик жити на валізах і знає, що будь-якої хвилини може знову рушити далі.
Очі блискучі, сірі, теплі.
Смикає плечима.
Наче він знову в Полтаві. На тих пошлих червоних слизьких подушках.
Тоді він майже не говорив.
Запалення зв’язок — чи-то пак як лікар каже, ларингіт.
Гарна хвороба: нічого не болить. Жару нема. Але сказати нічого не вийде.
То й добре. Дурних питань Максим би не витримав. І так дозволив все. Навіщо? Бо Микола сказав?
Кістляві груди трусилися від напруги. Сіпав гострими плечима.
Кожного разу.
Чи це він завжди такий?
Чи тільки з ларингітом?
Піт блищав по гладкій шкірі. Не стікав ниткою, а вкривав тулуб рівним вологим блиском.
Дурень чогось соромився цього поту. Намагався витерти ковдрою. Наче це щось неприродне.
Влітку.
В спеку.
Після всього.
Тягав цигарку в пальцях.
Кашляв.
Щоки червоні, а на дотик холодні. При ларингіті буває — температура падає, тіло мерзне, шкіра вся мокра.
І він усе одно приходив.
Більшої дурні, ніж застудити горло до втрати голосу посеред липневої спеки, Максим уявити не міг.
І більшої впертості — теж.
“І все ж… що він тоді в мені шукав?
Хлопець.
Німий від хвороби, притиснутий своїми страхами — що він хотів знайти?”
„Gdzie się raz poszło, tam się łatwo wraca.” (поль. Куди раз пішов — туди легко повернутися.)
Стара правда.
Чомусь болісно точна.
Максим не встиг видихнути.
Майнуло:
…Święty Boże, kurwa…
Боже. Та він закоханий.
В тебе.
З літа.
І це найгірше, що могло статися сьогодні.
******
Максим відсахнувся рівно на півкроку — автоматично.
Втома далася взнаки.
Босий, голий до пояса, пом’ятий, з сигаретним димом у волоссі, з тим виразом обличчя, що буває у людей, які вже раз у житті померли, але з якоїсь причини й далі ходять.
І от зараз у нього в домі це худе нещастя в пальті. З торбою.
Революціонер.
Голодний.
З кров'ю на пальті.
Чорний від дороги.
Боже, з яких країв він їхав?
Максим дивився.
Аж плече занило.
Думав лише одне:
Не зараз.
Тільки не зараз.
Хоч завтра.
Хоч через тиждень.
Але не зараз.
Зараз він може не витримати.
Може сказати щось зайве.
Або, не доведи Господи, зробити щось зайве.
А тоді все завалиться.
І Микола його вб’є.
І буде правий.
І так півтора роки згаяли через те заслання на Кубань. І ще півроку через його, Максимову, мобілізацію.
Час висипався між поїздами, конторами й чужою війною, і от тепер — знову він.
На порозі.
— Заходь, — сказав він нарешті. Голос прозвучав чужо.
Симон ступив в кімнату з сіней.
Віддав ключ від київської квартири: жив там, поки Максим воював з японцями.
По кімнаті розтеклося холодне повітря, мов тінь.
Вчепився в ту торбу.
Максим машинально зауважив:
торба важка, щось жорстке всередині.
Пахне сіном. І…димом?
Не дай Боже він притащив зброю.
Або вибухівку.
— Що це? — кинув Максим, вказуючи на торбу.
Симон глянув на неї так, ніби там лежала ікона.
— Ратиця, — сказав просто. — На холодець. Бо ж Різдво скоро.
Максим кліпнув.
Ще раз.
Третій.
— Ти… тягнув… свинячу ракотицю… через пів імперії?
Симон кивнув.
Абсолютно щиро.
Ну бо це ж логічно: Різдво.
Максим провів долонею по обличчю.
Мимоволі хмикнув.
В цей момент Симон підняв руку, ніби хотів щось пояснити.
Тоді Максим і побачив.
Під рукавом визирнули червоні чотки — густі, мов кров’яні краплі, з маленьким чорним хрестиком і бордовою китичкою.
Ті самі, що були на ньому влітку.
Максима це різонуло. Хлопець приніс у його квартиру не тільки ратицю, а й… себе самого. Цілого. З усіма своїми звичками.
— І що ти… — Максим стис зуби, бо інакше засміявся би не туди. — Що ти зробив, що тікаєш? Міхновський писав: терміново.
Симон підняв на нього очі.
Блакитні.
Дивно.
Тривожно спокійні.
— Пушкіну помстився.
Максим завмер.
— Вбив? — запитав автоматично.
Пауза.
Симон мало не образився:
— Пам’ятник.
Ще пауза.
Симон зітхнув, наче пояснював малому:
— Ні. Тільки ніс відвалився.
Як у сифілітика.
Максим уперся лобом у дверну раму й тихо, дуже тихо простогнав:
— Господи, за що мені це…
Симон стояв посеред теплої кімнати — голодний, закоханий, зі свинячою ногою в торбі — і виглядав таким переконаним, що саме тут йому і належить бути.
Максим подивився на нього, на валізу, на торбу, на всю цю катастрофу на двох ногах.