За мурами, по той бік трамваїв, завод Млошевського*: товчуть каміння, грюкають залізом. Що саме виробляють ніхто не знає. Лише видно, як брудні люди-мурахи віддають на тому заводі своє життя, ніби так і треба. Дурні.
Заглушений гуркіт завис, як вирок.
Сиджу втретє, саме тут вдруге. Тепер офіційно: політичний в'язень. Ідейний. Як він. По справі “Українська змова”. Тут нас троє: я, Єфремов і Степанківський.
Наша камера носить горду назву - Третя Політична.
Віта нова, так? Страждання за ідею — не про нас. Старий корпус. Понад сто років, мабуть. Високі цегляні мури, щоб я раптом не втік. Глибокі віконні зіниці. Світло ледь пробивається, ковтає пилюку. Піч псує київський пейзаж кіптявою. Мокрою потилицею відчуваю вогкість цегли, старий піт і брунатну тишу.
Дні намотуються на пальці.
Єфремов уявляє себе знавцем літератури. Нікчемність у пошуках “нової літературної краси”. Шкребе дрібним почерком, бурмоче свою маячню вголос.
Що він знає про красу? Про тіло? Про жагу до життя? Він навіть у жінці своїй не розгледів. Йому Онися з животом була мадонною, іконою. Чолом бити і вклонятися. Семінарист чортів. А вона просто хотіла. Сама сказала. Навіть з пузом. Щоб її брали. До мокрих очей.
Я їй це дав. Я можу.
Вагітні.
Вони віддаються, як востаннє. У них навіть смак інший.
Дитину втратила. Він коли дізнається, звалить все на мене. Уявлятиме сам процес. Як я вибивав собою їхнє дитя.
Сам винен, йолоп у пошуках краси. Хай і далі молиться.
Володимир Степанківський, той самий, що Маркса на нашу переклав, нудний, обмежений обиватель. Мовчить, перекидає картки зі словами. Хоч якийсь зиск: ми з ним разом штудіюємо англійську. Уже третій місяць. Може знадобитися. Все інше застигло.
Я не сплю. Я не думаю. Я — гнию. Мені не холодно. Не тісно. Нічого не болить.
Майже.
Хочеться тіла поруч. М’якого, теплого, солодкого. Притиснутись пахом до гладенького стегна. Уткнутись пальцями в кисле. Щоб дихало, рухалось, стискалось. Для забуття. Для сну. Це дивно. Тіло хоче жінку.
Я не можу писати. Я пробував. Але як тільки беру грифель — він тріскає.
На допитах я щось заявив їм всім про літературу. Про те, що я не політик, а людина з пером. Вони кивнули, записали. Це не були виправдання.
Мене записали.
Не соціалістом. Письменником.
Потім подумав: так навіть краще. Менше зобов’язань. Менше ланцюгів. У тексті завжди легше сховатися. Я ж на юриста вчився, поки не відрахували.
Дістаю його. Листа.
Без підпису.
Знаю почерк. Знаю запах.
Папір сухий. Почерк той самий, з характерною високою буквою Т у формі хреста.
Я тремчу.
Руки — як у алкоголіка.
Я відкриваю.
Говорить. Він.
II. ЛИСТ
Mon cher génie,
Ти саме там, де так довго мріяв бути. Новий досвід. Цього разу в позі мученика. Ecce homo, як колись зронено устами Пілата. Яке влучне амплуа для тебе: можеш гордо мовчати, можеш пафосно страждати, можеш тішити себе уявою, що ти — безвинний герой, якому всі заздрять і якого всі бояться. Певен, у своїй голові ти вже пережив усіх зависників, як ти їх називаєш.
Соціаліст… ха-ха. Мені вже розповідали, як ти на допитах відмовлявся від партії. Вищав, як сучка: «Я не соціаліст, я просто письменник! Тільки не бийте!» Quelle délicatesse. А що ж таке, Володю?
Що сталося, сміливцю? Твоє вічне крикунство раптом впало… і як же це личить тобі, mon cher génie — c’est ravissant (фр. це чарівно)
Зате як звучить: геніальний письменник гниє за гратами. Fiat ars, pereat veritas. ( лат. Нехай буде мистецтво, навіть якщо загине правда). Гарна поза. Ти вмієш написати себе, я знаю — n’est-ce pas? (фр. чи не так?)
Я більше не маю до тебе питань.
І не маю бажання щось коментувати. Я тебе почув, тоді в Києві, у мене. І все бачив. Тобі сподобався мій зрив.
Ти хотів. Ще.
Глибше залізти в голову.
Насолоджувався.
Запам'ятовував кожен ракурс. Кожну інтонацію.
От такий ти був — чесний з собою. Можеш більше не сподіватися.
Ці пів року. Я керував. Я видав шість номерів “Вільної України”. В Пітері. Потім тут. В “Раді” у Чикаленка.
Вертаюся в Пітер. Житло є. Я не сам. Є з ким бути, є кого кохати. Маю тепло поруч щодня.
І водночас готуюся: на мене чекає нове життя. Воно вже простягає руку. Я впевнений, все складеться.
Одразу відповідаю на твої питання: я не шукаю циганські пристрасті. Я люблю щоб спокійно і тихо. І одна рідна людина в ліжку. Щодня.
Але тебе це не стосується.
По роботі.
Втомився за ці роки від партій. Від посад. Від людей, які постійно щось від мене хочуть і треба вирішувати їхні проблеми. Мені буде 28, а я повинен відповідати за сотні людей.