Я хочу просто жити. Тихо. Спокійно. — C’est tout ce que je demande (фр. це все, чого я прошу).
З видавництв я піду. З політики теж. Може, і з партії. Те, чого я хотів, я вже досяг.
Пишу. Багато. Як оглядач. Мистецтво в усіх його проявах — моя царина. Ти ж знаєш, що я обожнюю театр, музику, окрім літератури. Я пишу про те, в чому кохаюся. Моє слово допомагає українській культурі говорити, коли їй затикають рота. Я не геній. Проте я працюю в іншому напрямку. І живу.
Я вже зробив для української мови достатньо. Бог все бачить.
А ти досі автор. Досі вихаркуєш з нутра слова, щоб залатати тишу. Я знаю.
До речі. Бачу, знову тобі не йметься. Зради захотілося. Пишеш російською. Як там новий театр, з Горьким... і Леніним? Достатньо приємно лизати сраки росіянам? Est-ce que ça sent la rose? (фр. пахне трояндами?) Соціалістично?
Не плач, Ярославно. Витри сльози кохання. Я ж тебе, генію, не облишу.
Знаю, чого ти хочеш. Аж трусишся.
Ти ще на коліна стань, тобі це пасує. Випроси до себе увагу.
Буде тобі. Кілька речень. Щоб українська література не закінчилася.
Ти ж цей лист будеш сто разів перечитувати і дрочити на кожну букву. Так, я тебе занадто добре знаю. Генія. Це ж скільки років вже.
Хочеш знати, як я тепер виглядаю? Щоб “мати образ” перед очима. Що ж тобі ще лишається?
Малюй.
Клей до стіни.
Кінчай текстом.
Хай вистрілить не тобі в руку, а густими літерами на папір. Тож тримай. Можеш уявляти. Прямо зараз.
НАЙКОРОТШЕ ОПОВІДАННЯ ГЕНІЯ
“Симон сидів за письмовим столом в своїй пітерській квартирі. Тіло ще парувало після душу. Шкіра свіжа і солодка, пахне лавандовим милом. Пасма сірого волосся спадали на лоба, трохи вологі. Не поправляв. Нехай сохне саме. Він знав: навіть у цьому — достатньо, щоб зводити з розуму того, кого треба.
На столі папір. Почерк рівний, спокійний. Він писав тій, кому треба писати щиро, без вихилясів. Без хрестових Т. Без десятків мов, щоб тебе зрозуміли.
Він тільки бачив фото. Ще навіть не був з нею знайомий, а вже знав, що вони будуть разом. І вона дала згоду на знайомство.
Симон перебрав цигарку. Повільно, майже ласкаво. Якби це була шия, вона вже дихала би частіше. Стиснув, торкнувся язиком кінчика. Не запалював. Просто тримав у роті, довго, насолоджуючись.
Все. Поставив крапку. Ім’я останнє. Облизав край конверта, смакуючи — не папір, а перемогу. Заклеїв. Натиснув пальцем, як утирають сльози з чужого лиця. На конверті було написано: Олі. Симон підвівся. Пальці лишили на столі теплу пляму. Сховав лист до решти, які чекають свого дня. Рано чи пізно, але вони всі будуть відправлені.
Чергова глава його життя завершиться. Симон піде далі. Попереду нові стосунки і правда, яку не треба ховати. Він вже щасливий від самого передчуття змін.
Але і зараз Симон не стражає. Його чекає ніч. Кохання. Без хворого генія.”
КІНЕЦЬ ОПОВІДАННЯ
Ну що, сподобалося?
Схоже на оповідання генія?
Цілую твого мокрого лоба, твій оцей жорсткий чуб чорний і сподіваюся, більше ніколи тебе не бачити.
Це все між нами, Володю.
P.S. Не кінчай у жінок. Твоє сім’я не повинно прорости. Одного такого, як ти, більш ніж досить.
P.P.S. Тебе бачать. Ти це не приховав. Тебе розкривають твої штані, носи щось поширше. Не сміши людей.
P.P.P.S.
Я довго думав про твою творчість. Це ж яка місія і відповідальність. Перед всіма грядущими поколіннями. Хто я такий, щоб позбавити діточок в школах твоїх шедеврів?
Без тебе, їм не буде на що плюватися.
Тож.
Пиши.
А крім як про мене, ти ж не можеш.
Persona non grata, materia prima, я сировина для твоєї мазанини.
Дозволяю.
[Без підпису]
III. ЗНОВУ
Щоночі одне й те саме.
Читаю. Повільно. По складах. Як уперше.
Пальці тремтять, але знають шлях. Тіло — машина. Звичка.
Шурхіт паперу, волога долоня, короткий судомний подих.
Блідий слиз між пальців. Як завжди. Від слів.
Моя йому помста.
Придурок. Хтось в нього є. Зараз. А буде якась Оля.
Вийду — і собі знайду. Можеш не сумніватися. Вилупок. Вони самі переді мною ноги розставляють.
Руку об матрац, витираю. Вже смердить.
Єфремов сопе. Степанківський бурмоче своє щось. А я сичу. Гріюсь ним.
Цей недоук думає, що втік. Заховався в Пітері, в Києві чи де там він.
Що написав і все.
Але ти тут. Під шкірою. В слині. Під нігтями моїх пальців.
Ти не виберешся.
Ти повернешся.
Більш за все в житті ти хочеш влади.
Подавишся.
Піде він з партії. Ага.
Смішно.
З політики.
Так і повірив!
Ха.
Найцікавіше попереду.
Актор?
Критик?
Соціаліст?
Рекдактор?
Я ще не знаю. Але ти все одно прийдеш.
Я тебе дочекаюсь.
>ПРИМІТКА. Нині завод “Артем” на Лук'янівці