> МОНОГРАФІЯ. ““Українська змова” — справа, ініційована імперцями проти видання “Рада” (Чикаленка).
Слідство тривало до жовтня 1907 р, а далі справу передали в суд.
На допитах В. Винниченко категорично заперечував належність до будь-якої політичної партії і вимагав “уважати мене винятково літератором””.
## #10. Леся. Народження
ТРИ ШАНСИ
Володі 27 - 37 р.
1907-1917
Париж, Канни, Відень, Женева, Капрі
Він не тікав з тюрми — його викупили. Під заставу, яку Чикаленко виклав так, ніби платив за друкарський верстат. “Мій хлопчик страждає”, — зітхнув, як про збитки на складі. Цього разу Геній страждав за свободу.
Гроші все пояснили. Слідчі підписали. Володя був на свободі.
Попереду Європа, кавʼярні, маніфести. Він говорив про нову мораль. Про людину майбутнього. Про вільне кохання й чисту совість.
Париж, Відень, Женева — він входив у кожне місто, як у свою книжку. Салони, вечори, вино, шепіт. Він був бажаний. Розумний. Гарний. Вільний.
А ще невгамовний. Після тюремної спраги тягло до тексту. До жінок. Кохати можна хоч п’ятьох — скільки витримає тіло, — писав. І вірив.
Так з’явилась Люся Гольдмерштейн. Женевська зима. На два роки старша. Одружена. З донькою. Дивилась із беззастережністю — це збуджувало. Він дозволив їй закохатись. І поїхав далі — в Париж.
А вона лишилась вагітна.
Роби аборт. Надіслав грошей. Писав рівно, ввічливо. Він хотів залишити по собі слід, але не зобов’язання. Гроші вона взяла. І вирішила по-своєму. Народила сина. Назвала Володимиром. Через три місяці — смерть.
Вона написала: Володік помер не випадково. Ти його задушив, коли приїхав подивитись спадкоємця (який від тебе спадок, Володю?). Я кричала. А ти мовчав.
Лише Чикаленкові нашкряб: “Останнім часом я мав багато тяжких переживань… син… помер при <закреслено> обставинах. Почуваю себе дуже погано.”
Йому справді було зле. Він втратив баланс, комфорт, опору. Але був задоволений — бо знову міг писати. Творець має страждати.
І написав. Memento. П’єсу про художника, який залишає небажану дитину в холоді, бо вона заважає свободі. Дитина вмирає. Люся прочитала. І замовкла.
А потім знову написала: вагітна вдруге. І знову від Володіньки. Успішно тоді провідав “спадкоємця”.
Цього разу вона “сама вирішила питання”. Аборт. Не спинив. Не втрутився. Навіть не спитав.
Другий шанс. Змарновано.
“Дітей треба заводити з тими, кого кохаєш! А я тебе, Люся, не кохаю і нічого тобі не винен.” І поїхав — у Париж.
Там зустрілася нова любов. Розалія Ліфшиць. Донька купця. Європейська освіта. Лікарка. Міцна, розумна, неординарна. Він називав її Коха, бо Кохана. Вона вивчила українську, жила з ним як з чоловіком, якого треба терпіти, підтримувати, лікувати.
Він, як жест довіри, запропонував вільний шлюб. Це був не діалог — диктат. Залишив право зраджувати. Бо митець. Бо геній.
Він усюди кричав, що кохає Розалію. Писав, говорив, згадував. Але це було таке саме кохання, як його партійність у Лук’янівці: красиве вголос, порожнє на ділі. Не відданість — риторика.
І Бог знову торкнувся його життя.
Розалія завагітніла. Володя чекав на дитя. Готувався до батьківства. Але зверху Бог вирішив по-іншому.
Дикий біль. Позаматкова. Розрив труби. Загроза життю жінки.
Лікарі вирізали все. Стерильність назавжди. Крапка.
На Володю знову зійшло натхнення. Букви били, як голка швацької машинки.
Навздогін Memento з мертвою дитиною з’явився Кирпатий Мефістофель — з Клавдією Петрівною, матір’ю, яку зневажають. Яка бере гроші, але аборт не робить. Народжує дитину в шлюбі — від коханця, що хоче вбити дитя.
Потім — По-свій. Наташа, в якій немає жодного завтра.
Він мав три шанси.
Дитина, що з’явилась без дозволу — і померла.
Дитина, яку він вирішив не помітити — і яку вбили без нього.
Дитина, яка могла стати його — але вже не стане нічиєю.
Дві жінки. Три спроби.
Три життя, яких він не прийняв.
Натомість — написав.
Memento.
Кирпатий Мефістофель.
По-свій.
Три тексти. Три тіні.
Його відповідь на дар.
Симона не було в жодному з них.
А Бог мовчав.
Дивився згори.
Усміхався.
Так, як усміхаються боги, коли знають:
все було дано.
І все — втрачено.
Добровільно.
> ПРИМІТКА. Люся (Людмила) Гольдмерштейн в дівоцтві Максимович. З тих самих Максимовичів, де були професори, історики, Шевченко малював портрети членів родини, а дід був першим ректором Київського університету. Люся українською майже не розмовляла, але намагалася писати.
> ОСТАННІЙ ЛИСТ Л. Гольдмерштейн до В. Винниченка. Він вже жив з Розалією.
"Вірю, що тебе кохають, вірю, що ти, нарешті, зустрів свій "ідеал". Всьому вірю, тільки одне мене зводить з ума: у тебе будуть діти? Інакше я не розумію слова "сім’я".