Я пам’ятаю, як батько ламав мені пальці, коли дізнався, що я пишу. «Хіба мужик має писати, як баба?» — казав він. «Мужик працює. Мужик мовчить. Мужик заробляє гроші і утримує родину. Що ти отримаєш своєю писаниною?».
І я мовчав. Сховав зошит у курнику.
Навчився бути чоловіком так, як навчаються стріляти: через рани. Я можу заробляти. Словами. В решті решт навіть за скльопані есеї мені платять. Хоча б той бородатий професор Грушевський.
А тепер от. Чи я чоловік? Стою у вбиральні. Втік від самого себе.
Я себе знаю. Бо я знав: усе, що починається отак — закінчиться смертю.
І тут. Доторк.
Я обернувся. Він мовчав.
Крижані пальці ковзнули мені по щелепі.
Гріх? Я в таке не вірю. Я завжди уявляв себе Мефістофелем. Тим, хто спокушає. Тим, хто сміється у вогні.
Але зараз я був Фаустом у львівському сортирі.
І Він. Не ангел, не демон. Просто той, хто торкнувся мене перший.
— Покидьок! — знайомий голос гримнув з коридору. Катін чоловік.
Я навіть не здригнувся.
Треба бути чесним з самим собою. Я хотів ще.
## #2. Свята Ельжбета
Львів. 24.12.1904 р., одразу після подій першої глави
(Володя)
Закордонний з'їзд РУП
Зашпортався за одвірок. Дав цьому Отелло фору в часі.
— Шльондер! Зараз я тебе покращу! — кинув він мені.
Огидно. Але мені все одно.
А потім удар. В лоб, без прелюдій. Хрясь — і я вже зішкрябую щоку з підлоги. Мої думки — як порожні сторінки. Мені його Катя дарма не треба. Жалюгідно. Нема нічого смішнішого за чоловіка, якому зрадили. Ніби його кулаки щось змінять.
Відчуваю липку кров на щоці. Він хотів вибити з мене почуття до його жінки, дурень. Але отримай і від мене.
Його обличчя — це мої кулаки. Мене нудить. Тіло з мене сміється: от тобі, соціалісте, от тобі, письменнику — високі почуття.
Симон. Він сидів на підлозі коридору, ноги розпростані, один черевик злетів. Шкіряний портфель — розкритий, книжки повипадали: Grammaire française, Littérature française, щось із Гюго. Наполеон із Полтави, блін.
Я підповз. Доторкнувся. Жар. Горить. Шкіра мокра й гаряча, як чайник. Ці самі крижані очі — невідомо куди дивляться.
— Сволота... — прошепотів я, не знаючи, до кого.
Взув.
Підняти — важкий. А я ж ще в крові, підбитий. Але я підняв його. Притис до себе. Чув, як б’ється серце. Чи моє, чи його — вже розбереш.
До екіпажу, на мороз. Швидше. Їдемо.
— До лікаря.
Ласий до грошей лікар. Не розумію жодного слова. Кричу:
— Ось — твої крони! Я з Києва! Лікуй давай! Все що є.
Він шипить, махає руками. Нарешті укол. Симон блідне, але очі ще закриті.
Додому, до мене. За вікном — будують собор. Святої Ельжбети. Гора каміння в ім’я великого кохання. Буржуйські забаганки. Краще б бідним роздали. Або дороги полагодили. Тої самої любові, що їй встромив різак в серце брудний чахоточний терорист прямо на вулиці. Королеві. Вбита брудним анархістом при свідках.
Симон кашляє, щось бурмоче на ходу. Половину не розумію. Скільки мов знає цей недовчений попович?
Удома.
Кладу на ліжко.
Холодний, вже не тремтить.
Волосся падає на чоло — знову. Довгі вії — навіщо вони чоловіку?
— Nascitur ridiculus mus… — шепоче.
— Що?! —
— Нічого. Просто — миша народилась, великий шум, а миша… Ювенал. Неважливо.
Очі розплющує повільно. Як ті, що прокинулись не в своєму житті.
— Ти...? — питає.
— Винниченко. Можна Володя. Твій рятівник.
— Та я читав тебе. Знаю. Мефістофель ти… — кашель. — Кирпата цього разу мене не забрала.
— Кирпата?
— Ну... смерть. Фольклор. Mors certa, hora incerta.
Я криво усміхаюсь. Так, саме час. Пити. Дістаю кальвадос із шафи. Дві чарки.
— За Різдво? — питає він.
— Я невіруючий — мені все одно.
— А я семінарист. Виключили за місяць до закінчення. П’ю для профілактики. Corpus meum sanat spiritus.
— Ти хворий прямо зараз, — кажу. Якого дідька мене трясе від того, що цей доходяга кашляє? Очі. Зараз вони знову змінилися на сірий, тепліший. Як тоді на трибуні. Треба дістати свої пензлі — я його намалюю.
Пирскає з мене.
— Татата. Різдво сьогодні — тільки в католиків. Наше ще не скоро. Однак колись і ми перейдемо на нормальний календар.
— Ідіот, — кажу, який ще календар, на себе подивися. Але сам сміюся. Мене аж розриває зсередини.
Шукає щось у портфелі. Нервує. Окуляри є. Але це явно не все.
— Що ти шукаєш? Я ж тебе з того світу витяг. Можеш вже сказати. Не чужі люди.
Він дивиться на мене, майже соромлячись. Дивне відчуття. Ми ж дорослі. Мені 24, а йому 25. (Мені казали, що він старший).
— Франко. Іван Франко. Запрошує. Тебе теж. Я сказав йому, що приїде найкращий молодий письменник з великої України. Мій друг! Я збрехав. Але вже не важливо.
Я завмираю. Чорт, ось воно, хапай. На відстані долоні. У вологій сорочці кашляє сидить. Ґудзик верхній відірвано. На твоєму, Володя, ліжку. Я дурень, гірше Голіцинського. Засунь почуття в дупу, Володю. Спершу Франко.