ЛЕСЯ
Симону 32 р.
Москва. Второй Волконский пров.
1911 р., 25 жовтня.
Це сталося ввечері.
Кімната була напівтемна — тільки жовта пляма гасової лампи на столі.
Симон сів до письмового столу.
Написав рівно:
“Певно з газетних відомостів, а може й з якихсь приватних джерел, Ви чули про заходи української кольонії в Москві…” [реальний лист, орфографія реальна].
Оля ввійшла тихо, тримаючись за живіт. Була трохи нижча за нього, округла, ніжна. Тонкі руки. Біле хвилясте волосся спадало до плечей, а з лагідного обличчя дивились великі чорні очі. Вони робили її вираз загостреним — не жорстким, а цілісним. Вона йшла повільно, обережно, маючи в собі найдорожче в світі.
По підлозі тяглась тонка, ледь помітна цівка води — прозора, мов тінь. Вона зупинилась, сперлась об одвірок, злегка зігнулась. І тоді глянула на Симона. Просто, спокійно. Як дивиться той, хто давно любить і вже не потребує слів.
— Води відійшли, — сказала вона.
Симон не зрозумів одразу. — Ще ж зарано, ще кілька тижнів? Може, здалося?.. Полежи. Минеться…
Оля скривилась, притислась лобом до дверей і прошепотіла: — Kurwa mać… Чому мені ніхто не казав, що буде так боляче?..
Їй ніхто не сказав, бо не було кому. Сирота. Мати вмерла в пологах. Є лише дальші родичі в рідній Полтаві і ще хтось в Києві.
Симон не відповів. Він не боявся появи дитини. Але і не планував. Відпустив себе. Коли вона сказала, що вагітна — він лише знизав плечима: так Бог дав. Якось буде. А тепер бачив: не Бог. Він. Це “якось” болить. І часом убиває. Її маму — вбило.
Що робити? Вони двоє в чужому місті. Фельшерка є, але до неї треба когось послати. Та і не прийде вона швидко. Дав гроші сусідському хлопчику: біжи, викличи. Прямо зараз!
Увійшов на кухню — і вдарив. У косяк, кулаком, різко. Дверця хруснула. Кров пішла одразу, проступила ниткою. Який дурень. Знайшов штоф, сьорбнув з горла. Щоб не наробити дурниць. Щоб загасити той тремтливий клубок у грудях, який починав ворушитися ще до того, як Оля щось сказала.
І поки стояв — його накрило. Вся та памʼять, що спала десь роками, прокинулася без попередження.
Полтава. Цегляна хата на околиці. Низька, з похиленим дахом і вузькими вікнами, крізь які тягнуло сирістю. За хатою — сад. На подвір’ї — кури. Маленька кімната, завішена ряднами. Мати лежали на ліжку, дихали уривчасто. Баба Варка в ногах, знявши хустку. Малі сестри по кутках. Його не пускали — казали, це не для козаків. Але він ховався за дверима. Сидів, згорнутий, і не відривав погляду від щілини. Бо боявся, що мама помре. І що він нічого не зможе зробити.
Він чув усе. Крики, лайку, таку, якої навіть дід не вживав. Плювки, вогкий пар, хрипкий шепіт. Різкий запах оцту. Ковдра, яка завжди ставала чорною. Так було щороку — щоразу, коли з’являвся новий брат чи сестра.
Він був не старший, але найвразливіший. Йому було найстрашніше. І водночас — він не міг відійти. Не міг відвести очей. Його щось тягло до того болю — майже фізично, наче хтось розтинав йому груди і тягнув нерви до дверей.
І тепер — знову. Пар. Оцет. Кров. Жінка. Не мати, інша. Але тло те саме. Та сама близькість до болю, та сама безпорадність. Він дорослий чоловік. А стоїть — і нічого не може зробити.
Fiat voluntas tua, Хай здійсниться воля твоя — майнуло, ніби хтось чужий прошепотів йому зсередини, з темного, давно не відвідуваного закутка пам’яті.
Він поставив чайник. Роздивився полиці — і побачив пляшку. Олія. Стара, густа, з осадом. Витягнути затичку не зміг — зірвав зубами. Смак і запах накрили одразу — терпкий, гіркий, тваринний. Так пахли руки баби Варки. Так пахло щось до історії, до слів.
Він налив у чашку, вмочив пальці. Вже знав: може знудити. Не через кров чи запах — через саме уявлення, що доведеться доторкнутись. До шкіри, що рветься. До місця, де починається нове життя. Треба буде не просто зробити — а ще й не здригнутись. Не образити. Не дати їй побачити, як йому страшно й бридко.
Він зможе. Бо більше нема кому.
Оля глянула — й лице їй сіпнулось.
— Ти що, курку патраєш?.. З глузду з’їхав? Ще й маститься…
Вона скривилась, намагалася відсунутись, але живіт схопив її так, що згорнулася навпіл.
— Не лізь до мене з тим мастилом, чуєш? Розігнався… Я тобі лоба ним зараз… вмащу.
Оля хотіла ще щось сказати. Хитнула головою. Але передумала.
Він мовчав. Тільки стояв. І дивився.
— Ну то роби вже. Як знаєш. Тільки зробиш боляче — вкушу..
А це ж лише початок. Ще ціла ніч.
Він курив. Як завжди. Цигарка за цигаркою, не глибоко — щоб не тряслися руки. Повітря не вистачало, очі пекли. З вечора він погано бачив, окуляри десь на столі, а тепер усе розмазувалось у димі й напівтемряві.