Вона кликала — він підходив. Подавав ганчірку, клав долоню. Якось — простягла руку. Він узяв. Тримав, поки не відпустила. Потім — знову сам. І знову — дим.
Вона стояла на колінах, сперта на лікті, обличчям у подушку. Потуги йшли важкі, повільні, закручували її зсередини. Вона хиталась, дихала уривчасто, стискала ковдру. Симон сидів на підлозі, трохи збоку, не зводив погляду від стіни. Він не хотів бачити, але чув усе — подихи, напругу, тишу перед вибухом.
Коли пролунало щось глухе й мокре, він зрозумів, що це сталося. Його знудило. Швидко, різко. Він відвернувся, витерся рукавом, набрав повітря й обернувся назад.
Дитина лежала на ганчірці. Тепла. Слизька. Жива. Він підповз, простягнув руки, обережно взяв її.
Тільки тоді в нього з’явилося розуміння. Це не хтось інший. Це буквально він. Не образ. Не продовження. Просто він.
У тілі. В руках. Тут.
******
Пуповина була слизька, важка. Він обпалив лезо, стиснув її мотузкою — і різонув. Метал ковзнув, зачепив дитяче черевце. Не порізав, але залишив тонку червону смужку. Дитина сіпнулась.
— Йосип драний… — прошепотів він, відсахнувшись.
Дихає. Жива.
Вдруге не схибив.
Sanguis est vita, — майнуло в голові. Не як цитата, не як думка — як дотик. Як шепіт шкіри під пальцями.
Кров — це життя.
Дитина ворушилась у нього в руках, як рибина. Він обгорнув її фланелею й подав Олі.
А тоді — стукіт у двері. Прийшла фельдшерка. Невисока, в пальті, в рогових окулярах з важкою сумкою. Озирнулась, кивнула. Сіла до Олі, обережно заглянула між ніг. Вимила й обробила руки. Послід був ще всередині… Ще одна хвиля. І все.
Допомогла. Коли скінчилося, зітхнула й сказала німецькою, напівжартома: — Schere wird nicht mehr gebraucht. (нім. Навіть ножиці вже не потрібні).
Симон відповів також німецькою, сухо: — Ich hab' das schon mal gesehen. (нім. Я це вже бачив.)
Потім перевірила дитину, поплескала по грудях, поправила пелюшку. — Sieben einhalb Pfund, mindestens, — буркнула, більше до себе. — Ein schönes Mädchen wird das. (нім. Сім з половиною фунтів. Гарна буде дівка).
І врешті дістала з сумки грубу зшиту книгу в полотняній обкладинці. Відкрила десь посередині. Написала декілька рядків, повільно, чітко.
Вони були в кімнаті. Симон — із дитиною на руках, стояв біля вікна. Оля лежала на ліжку, з оцтом у мокрому злиплому волоссі. Вулиця була темна. Перший сніг летів боком, як пил.
— Мале українське дитя проросло в чужій Москві, — посміхнувся він.
— Леся, — прошепотіла вона. І заплакала тихо від утоми.
Дитина спала, загорнута в пелюшки. Обличчя зморщене, темне, але в кутиках рота щось здригалося — тінь. Симон тримав її легко. Руки тремтіли, тонкі пальці пахли оцтом, почорніла кров збилася під нігті.
Він дивився на маля, як на вирок, що прийшов у тілі дитини. Мовчазна кара за всі відмови, за всі тексти, за всі втечі. І вона дихала — прямо тут, на нього.
У тридцять два життя ще не закінчувалось, але вже вимагало сплати — за все відкладене, знехтуване, відкинуте.
Його трирічна втеча від України закінчилася. Він вертався в обойму. Відчував, що мав бути в справі.
Vita nova, — подумав він, дивлячись на зморщене, темне обличчя дитини.
Оля спала. Леся дихала рівно.
Симон сидів на підлозі, мовчки.
Пахло оцтом, молоком і залізом.
Вранці він допише:
“...Щодо мене — я знову в справі.
Якщо треба — працюватиму без гонорару. Бо знаю, що тепер мушу.”
(Лист до Михайла Грушевського, 1911 р.)
Симон вертався до професора.
До політики.
До видавництва.
До України.
> ПРИМІТКА. Доньку Симон і Оля назвали на честь Лесі Українки (Лариси Косач). За документами вона була Лариса Петлюра, скорочено Леся.
> ПРИМІТКА 2. Симон дійсно в ті дні писав лист Грушевському про фінансовий бік відкриття видання в Москві.
## #11. Матеріал
I. ДІМ НА ВТОРОМ ВОЛКОНСКОМ.
Москва, серпень 1914
(Квартира Симона)
В червні застрелили ерцгерцога. У серпні Росія влізла у війну. Передовиці називали її Великою. У Москві тиша. Мобілізації ще не було. Лавки працювали. Люди ходили на службу. Писали листи. Жили, як завжди.
Симон працював бухгальтером у страховій, а вечорами допізна просиджував у редакції «Украинской жизни» — єдиного українського видання в імперії, хоч і російською мовою. Українською не можна було взагалі. Його товариша з Полтави посадили просто за те, що тримав український шрифт у шафі.
Всю редакторську роботу тяг безоплатно. Просто заради справи. Навіть не заради дякую. Бо це недоступна розкіш, подяки.
Тотальна бідність. Грошей не вистачало ні на що.
Кухня смерділа вогкістю і скислим молоком. Леся кашляла ночами від протягу. Оля спала, борсаючись. Вона вже не питала, коли він перестане тягти все на собі. Знала: не перестане.