«Щоб я того дня, як тебе зустріла, просто згнила посеред дороги…» — прошепотіла якось. Без злості. Як констатацію. А далі вже сипалось усе: і сором, і віра, і шляхетність.
Вона хотіла вінчання. Бо як же це — жити, як сучка без імени і хреста.
"Bo to nie життя, tylko гріх, kurwa jego mać," — казала.
I tak, jak ти живеш, to nawet антихрист хреститься." Вона ж з Полтави, але ze szlachty.
А жити без шлюбу — wstyd.
А як одружитися, коли документів нема.
А потім була дитина, яка не народилася. Лікар сказав: не буде більше. Тіло змовкло. Заніміло.
Тихо здалось.
II. УЛЬТИМАТУМ
29 Серпня 1914р.
Вид-во “Украинская жизнь” Москва, Леонтьєвський пер., 11
Жандарми прийшли вранці. Двоє в шинелях, один у цивільному. Без пояснень. Кидали тексти на підлогу, били по столах, ламали дверцята.
Вони прийшли не за газеткою — за розпискою в покорі. Їм була потрібна заява: не «за царя», а проти своїх.
— Так вы, хохлы, тут свою газетку варганите? Украину себе придумали, да?
Симон мовчав. Один із них розгорнув аркуш.
— Напечатаешь. На всю первую страницу.
«Украинцы за царя, за веру, за матушку Россию. Продажные галичане — наши враги».
С подписью. Твоей. Сука мазепинская.
— Не буде такого підпису, — сказав Симон.
— Не будет — заберём дочку.
А бабу твою — на управу.
Там объяснят, что мы один народ.
Так, чтобы она это почувствовала.
Чтобы братская любовь — из горла вылилась и между ног потекла.
Він знизив очі.
Потім підписав.
Франко раптом став перед ним.
Не з книг — як є.
Петро поруч. У светрі.
«Продажные галичане».
І його підпис під цим.
> ПРИМІТКА. Стаття вийшла 30.07.1914р. Нею і досі тикають, коли треба знайти “компромат” на С. Петлюру. Завдяки цій статті видання доіснувало до 1917. А іншого на всю імперію не було.
III. ЧОТИРИ КОРДОНИ
(Володя)
Я приїхав не через бабу. І не через літературу. Я приїхав по матеріал. Чотири кордони. Два фронти.
Фальшиві папери. Хабарі. Ризик. Бо мені треба було побачити його.
Симона.
Я писав про нього. Дрочив, бо хотів перевірити, чи ще працює уява. Не з любові. Просто треба було глибше. Брудніше. Правильніше. Бо текст сам себе не напише. Якщо ще раз гляну — буде матеріал. Навіть якщо посадять. Вийду і напишу. Бо що ще мені треба?
Я хотів переконатися, чи ще дихає. Чи вже Москва вставила йому гнилий багнет. І якщо вставила — взяти це згниле натхнення з собою. На пам’ять. На текст. На потім.
Він мене не чекає. Я не писав, що приїду.
IV. ЗУСТРІЧ
(Володя)
Кінець вересня 1914 р.
Вид-во “Украинская жизнь” Москва, Леонтьєвський пер., 11
Осінній вогкий вечір. В цьому місті завжди мерзотна погода. Я приїхав сьогодні. Цирульня, кава. Пару годин тут.
Пнув двері ногою. Редакція.
Повітря вдарило в обличчя — гаряче, солодкувате, кисле.
Клей. Фарба. Страх.
Все липке. Все напружене.
Повітря як слина жандарма. З потом. З тютюном. З презирством. Я пішов углиб.
Каблук рипів по паркету.
Гарний вигляд: чорний капелюх, нове суконне пальто, штиблети.
Кабінет. Їх двоє. ВІН і якась стара дурепа. По різних кутках.
Він в стосі паперів. Під лампою.
На столі якийсь грубий ящик.
Рука в чорнилі.
Пальці блищать, ніби щойно витягнуті з якогось тіла.
На ньому щось сіре, затерте, без контрасту. Як попіл.
Тіло висохло, загострилося.
Москва висмоктала: щоки зникли, на лобі тонкі риски.
Сидить, ноги підібгав. Як дитина.
Окуляри відблискують.
Щось шкребе.
Підняв голову. Повернувся до старої курки.
— Клавдіє Петрівно, ви вільні. Йдіть додому.
Вона пішла. Ми лишилися самі.
Я сів поруч. Він не рухався.
За вікном били церковні дзвони.
Губи.
Ті самі.
Пересохлі, потріскані, з запеклою краплею крові в тріщині посередині дуги.
Стали більш чуттєві.
Начорта вони чоловіку, досі не розумію.
Його Оля. Він її лизав. Усю.
Тією тріщиною. З кров’ю. З тим самим ротом.
Буржуазна блювота.
"Хто ти є — ти випив мене до дна!" — згадалася звідкись почута рима.
Без музики, без смислу.
Я завис.
Ні думки. Ні слова. Тільки ця тріщина. І тиша.
З якої не було куди вийти.
— Ну що, балерино? Дотанцювався?.. Чи ще крутишся? Поки в дупі вже царська палка з двоголовою куркою?
Глянув.
Мовчки.
Дістав сірники. Витяг цигарку.
Взяв її. Краєм рота.
Почав чиркати.
Не запалювалася.
А в мене смикнуло в паху, як при ударі зсередини.
Різко. Гидко.
Наче хтось копнув між ногами — не ззовні, а з тіла.
— Я… приїхав. Нюхнути. Чи дихаєш? Чи вже… як усі — труп?
Він мовчав. Потім сказав: