— Повінчаємось, — сказав. Їду. А якщо не вернусь, щоб вона не була нічийна.
Оля злегка ворухнулась — і, не розплющуючи очей, пробурмотіла:
— Знов той pierdolony приїхав?..
У тридцять шість його життя знову перевернулося. Просто в кімнаті, де сиріє стіна.
Смішно, але щоразу змінювався він тільки після Володі.
---
Стаття розповзлась по передовиці. Ціною совісті Симон врятував редакцію: вона протрималась до 1917 року. Але залишитися він не зміг. Як не міг і не турбуватись про Олю з Лесею.
Війна.
Для чоловіка — одна робота.
Записався до Комітету допомоги армії.
Західний фронт. Варшава-Вільно-Мінськ.
Не стріляти. Возити ковдри, хліб, ліки.
З його зором у стрільці не брали, але участь — принципова.
Вірив: Антанта виграє.
А тоді і в нас буде шанс.
Щоб мати право говорити про Україну — треба бути там. З самого початку.
На фронті він вперше сів за кермо.
Автомобілі стали звичним транспортом. І він навчився. Сам. Бо треба було.
І вперше форма.
Без погонів.
Але не позичена.
Своя.
***
Збиралися. На поїзд. На Мінськ.
Леся питала, чи можна взяти кицьку.
Ту, блохасту, що спить на ганчірці біля плити.
Він дивився на неї — і раптом подумав:
а чи буде вона коли-небудь у Полтаві? Вдома?
Кивнув.
Леся схопила кицьку.
І все зрозуміла.
## #12. Генерал
I. ВОРОГ
осінь 1914 р. – весна 1917 р.
Перша світова
Симону 35-37
Західний фронт. Багно, обморожені пальці, запах згірклого поту й сечі. Тут не стріляли — рахували. Скільки бинтів, мертвих, вцілілих, і на скільки вистачить морфіну.
Уповноважений союзу земств Росії.
Земгусар.
Помічник армії.
Його зброя — записник і папери.
З них сміялись. Але ті, хто виносив кишки з-під шинелі, мовчали. Героїка нічого не важить, коли смердить розкладеним.
Іноді важлива кількість не вбитих ворогів, а врятованих своїх.
Симон вгризався в роботу.
Писав. Не статті. Рапорти, списки, прокльони. Домовлявся з вгодованими штабними, шукав шпарини в наказах, обманював, махлював. Не заради правди — заради перев’язки.
Навчився грати ролі автоматично: правильно натискати, скільки разів дзвонити, кому нажалітись, кому пригрозити, як викласти на стіл прізвища. Шантаж, сльоза, ідея, старий знайомий — усе йшло в хід.
Його боялись. Бо не кликав друзів, не нив, не пив. Тримав усе сам. Тупо. Мовчки.
Іноді говорив. Коли вже мовчати було нестерпно.
Не кликав до героїзму.
Казав просто. Про хліб. Про тишу. Про те, що треба вистояти ще добу.
Його слухали. Не за стиль. За присутність.
Ішли за ним.
Без мітингів. Без наказів.
Він це відчував. І приймав.
Симон знайшов спільну мову з солдатами. Зрозумів їх болі і мрії. Став своїм.
Спав через ніч, іноді сидячи.
Тіло не хотіло спокою, тільки розрядки. Але не міг.
Пробував.
Не виходило.
Сам себе, як інші, теж не торкався. Від цього легше не ставало. А значить, не треба.
Ходив в чому прийдеться. Тільки заради виступів вдягав шкірянку. А для себе — і стара шинель підійде.
У снах він бачив бинти, сітки кишок, чорна гума, шинелі, теплий метал ложки, яку хлопець хапає перед смертю.
Снились Олині руки. Не груди. Не вуста. Руки — обвітрені, потріскані, вологі пальці.
Кермував сам. Старий Ford Т. Глухий. Їхав, слухаючи, як дрижить під ногами панель. Іноді зупинявся. Блювати, бо трусило.
Бувало й таке, що служив за священника. Хоч не довчився, та вмів. Сповідав перед смертю. Стиха, без жестів. Боліло.
Кар'єрне зростання…
Симон і зміг. Виріс в "кар'єрі".
З середини війни, 1916 р. пішов на підвищення: став головним представником по постачанню всього Західного фронту. Перетинався з Денікіним.
Навіть на міжнародний рівень вийшов. З волинських окопів.
Червоний Хрест.
Згодився. Бо знав мови.
І вмів зіграти ролю, щоб вислухали. Французька пішла в хід. Англійську шліфував. Часто повторював: “Тільки з Антантою”.
Мав доступ до всього, що рятує і що вбиває: бинти, шинелі, чай, цукор, спирт, морфій.
Лише з часом помітив: руки перестали пахнути тілом — тільки хімією.
> ПРИМІТКА. Земгусарів і Петлюру висміяв в своїй Білій Ґвардії Булгаков. Бо не вбивають ворога (*а лише рятують своїх).
> МОНОГРАФІЯ.
1916 р. С. Петлюра мав ранг капітана (офіцер середнього рангу).
Після Лютн. револ. в березні 1917 р. він дорівнявся до полковника. Сам себе він полковником рос.армії не називав.
> ПРИМІТКА. Крім допомоги армії, з 1915 р. С. Петлюра волонтером допомагав біженцям з територій бойових дій.
II. ПЕРЕД БОГОМ
Мінськ, 1914 (або 1915) р.
Олі 29
Оля і мала були окремо. В Мінську. Там штаб Західного фронту. В Москві Олюньця лишатися категорично відмовилась, а їхати в Київ не було до кого.