Одного дня — вінчання. Без поцілунків. Без обіймів. Без свідків. Церква вмерзла в землю. Пахло старим воском і сирістю. Симон був у шинелі, не знімав рукавичок. Оля — з першим сивим волоссям, а їй ще тридцяти нема. Поруч. Без слів.
Обручки срібні. Фамільні, з Полтави. Старовинні, баба казали: ще з мазепинських часів. На внутрішньому боці в’їдливе чорніння, наче сажа в лампаді. Симон носив їх у мішечку на грудях: боявся втратити.
Колись між ними все було.
Як в іншому житті.
Зробили дитину. Жили без прикрас. Як має бути.
У церкві, між кадилом і воском, він думав тільки про одне:
роздягне. Торкнеться. Ввійде.
Вп’ється пальцями в стегна, в талію, обійме, лобом притулиться до чола.
Втягне запах — теплий, молочний, людський.
Поштовхи до забуття. До останньої краплі.
Колись лякався, бо могла завагітніти.
А тепер вона безплідна, а він чистий. Перед Богом. У ній. Повністю.
Мана.
Ще до “Амінь” він знав: не зможе.
Йобана війна.
Жереш, суко, навіть те, що не народиться.
Увечері — задрипаний номер у містечку. Вікно тріснуле, ліжко вгнуте. Вона роззулась. Лягла.
Він теж. Головою до її грудей.
Вона не зреагувала відразу. А потім механічно, як і вдень, коли виводила прізвища у формулярах, провела пальцями по його попелястому волоссю. Один раз.
Він заснув.
Bellum semen devorat.
Війна пожирає сім’я.
> МОНОГРАФІЯ. Точна дата укладання шлюбу С. і О. Петлюр не відома, кін. 1914 чи поч.1915. Симон був мобілізований під справжнім прізвищем, легалізувався і одразу одружився. Донька була переоформлена на прізвище батька.
III. СВІЙ
Того дня їхав сам. Поле сіро-жовте, липке. Двигун харчав, фари погасли, все на втомі.
Побачив: тіло. Молоде. Ще живе. Ворушиться. Форму австрійську. Обличчя майже хлоп’яче.
Зупинився. Вийшов з авта. Чоботи всмоктало багно. Підійшов. Сів навпочіпки.
— Води… паночку… хоч ковточок…
Українською. М’яко. Сором’язливо. Боляче.
В голові — удар.
Липень. Його газета. Його стаття. “Продажные галичане”. Його компроміс із совістю. Сором. Не відмити.
Хлопець стікав кров’ю з живота. Очі ще тримались. Руки — тонкі.
— Жити будеш, — сказав Симон. І сам не повірив.
Підняв його. Повільно. Боліла спина. Боліли коліна. Відкрив дверцята. Поклав. Накрив шинеллю.
Машина не заводилась. З третього разу — рвонуло.
Поїхав. Мовчки. Молився — не словами. Подихом. Шепотом пальців по керму.
І думав тільки одне: не ворог. Цей хлопець — я сам, якби все було трохи інакше.
Кров усе одно тече. Просто з іншого боку. І зуб болить, той, щербаний.
******
Дивна війна.
Симон не бачив гучних парадів і оплесків переможцям.
Він потрапив на фронт, що безкінечно сипався.
Жодної перемоги.
Росія програвала.
Вигадала термін: стратегічний відступ.
Як це, Симон не знав.
Треба було вчитися жити без надії, без карти виходу.
Приймати, що сенсу може й не бути. Тільки обов’язок.
День — як бинт, яким затягуєш рану, знаючи, що не загоїш.
Можливо, треба просто вистояти. Дочекайся.
Ще трохи.
Втримайся.
> МОНОГРАФІЯ. Було 2 головних фронти I-ої світової. Західний у Франції, Бельгії тощо. І Східний в Росії. Але Росія ділила фронти відносно себе. Симон був на Східному фронті, в частині яку визначила як Західний: Варшава, Мінськ, Лодзь. Відправили, бо знав польську.
IV. БІЛІ РУКАВИЧКИ
Луцьк, лютий 1917р.
Будівля староства глушила звуки, мов закутана в пісок — кроки ледь прослизали, гублячись у товщі. За вікном танув сніг. Симон стояв у своїй потертій шинелі без погонів. У руках список і ще один, дрібно списаний бланк. Його завдання: домогтися ліків і перев’язок для поранених.
— Розчистити вхід! Генерал! — крикнули з вулиці.
Двері розчахнулись, і він увійшов. Високий. Статний. Ідеальний. Чоботи як лак. Особливо Симону запали в очі білі шкіряні рукавички. Павло Скоропадський. Ніс себе не як людина, а як постать.
Вони зустрілись очима. З першого погляду пізнали.
— Минулого разу був полковник. А зараз генерал. Гарно йдете. Без зупинок, — кинув Симон різко. — Нащадок гетьманів у волинському багні. Я ж вас уже пів року як шукаю. Ротмістри ваші дубові.
— Простите, но в отличие от вас, я воюю.
— Воювати можна не лише зброєю.
— Господин Петлюра, оставьте ваш дешевый фарс. Прежде всего должен быть порядок. Ordnung muss sein. Я был в Прибалтике. А вы тут, на Западном.
— І саме тому ми маємо гори тіл і мертві очі. Бо ви про порядок. А не про людину.
— Мы же с вами встречались раньше, — нагадав Скоропадський, ледь усміхнувшись. — Помнится, тогда тоже сыпали эти фразы для бедных. Вы не меняетесь.