— Ви теж. І тоді, і нині — жодного слова українською.
— Моя семья служила Империи. Украинский, простите, не был… необходим.
— А мене за українську вигнали з семінарії. Un billet de loup (вовчий квиток ). Ось що дала мені імперія. Оберніть ваш ясновельможний взор сюди…
Симон подав йому список. Жест був майже ляпасом.
— Це ваші… холопи. Полошки, Лубни, Чутово. Один із них гниє в погребі. Його дід возив вам овес. Пам’ятаєте?
Скоропадський мовчки переглянув бланк. Очі трохи зм’якли.
— Знакомая фамилия. Да.
— Ні бінтів. Ні морфіну. Нічого. Він молиться, щоб вмерти. Як і решта. А ви — тут. У теплому мундирі. В лампасах.
Скоропадський зиркнув — сухо, майже з нудьгою.
— Я отдам приказ. Перевязки. Хинин. Морфин. К завтрашнему утру.
— І солдата дасте? Чи самі наглянете, щоб щось не розчинилось?
— Не беспокойтесь. У меня даже украденное возвращают с накладной.
— А то ви з них шкуру здерете? Дарма ви смієтесь, генерал. Царизм дихає на ладан. Ще кілька днів — і все покотиться.
Скоропадський зиркнув з тою зверхньою байдужістю, що йде з кров’ю: династії Романових — триста років, і ще стільки ж простоїть.
— Побачите, — сказав Симон тихо. — Дуже скоро.
— Вы опасны, господин Петлюра. Опасны своей уверенностью. В этом — беда фанатиков.
Симон подивився на нього в пів ока. Повільно. З тією самою осанкою, з якою парижанин би глянув на мокре взуття слуги:
— Знаєте, чим ви небезпечні, генерал? Vous êtes un nerf brûlé. (Ви — обгорілий нерв.) В цьому — вся стара імперія.
— А вы — мыльная пена. Взлетели — и через минуту от вас только пятно на асфальте.
— Можливо. Але мене чекає трибуна. Мінськ. А далі — Київ. А вас — ще побачимо.
Скоропадський різко обернувся:
— Здесь командую я!
….И всё-таки жаль, что мы не в театре. У вас бы вышел... достойный антагонист.
Генерал розвернувся до виходу.
Симон не відповів.
За планом треба було мило всміхнутись — але щелепа не слухалась. Замість того вийшло щось середнє між усмішкою й стиснутим болем. Тоді він заговорив — нижче ніж треба, як сам не планував:
— Павле… як там вас по батькові… Je vous en prie. (фр. Прошу вас) Прошу. Дайте медикаменти. Там хлопці. Їм боляче. Один уже гриз бинт. Інший плакав. Ніби дитина.
(Пауза. Один… два… — Зараз!)
Скоропадський обернувся. Довше дивився.
— Не все, выходит, социалисты — конченые. Я отдам приказ. Но — не для вас. Для них. (Показав на список).
Він вийшов. Двері зачинилися лагідно.
Симон залишився нерухомим. У пальцях — раптом спазм. Він машинально стис бланк так, що лишився слід на долоні. Відрахував до десяти. Тоді повільно випростався і зібрав папери.
Він міг би сказати щось про героїзм, націю, історію… але то для інших глядачів. Не для генерала. А до себе прошепотів:
— Je serai au-dessus. (Я буду зверху.)
Rideau. (Завіса.)
V. ЛЕНІН
(Володя)
Кафе «Метрополь», Цюрих. Швейцарія.
Ми сиділи навпроти. Ленін курив дешеву сигару — повільно, як хто читає молитву навиворіт. Пахло трояндами. Десь у глибині залу грало піаніно — майже нечутно.
Я не пив. Він теж. Він слухав. Мене, письменника. Слухав вождь всіх трудящих.
— Это не война, — сказав я. — Это увертюра. Главное начнётся, когда мы доберёмся до главных врагов - классовых.
Він посміхнувся сухо.
— Именно. Вас, хохлов, прежде всего надо проверять. В партии вашей куча мусора. Свиду всё правильно, всё романтично. А под вышиванкой нож.
Но ничего. Скинем этого христа в Петрограде. Быстро. А дальше вам поможем…
Я трохи нахилився вперед.
— Есть у нас один, — сказав я. — Мужики его слушают — и плачут. Как дети. Как бабы.
Он говорит — будто гладит по голове.
Театр. Всё дёшево.
Но он их не любит. Он брезгует ими.
Он никогда не был с бедными. Он хочет не равенства — он хочет трон. С трезубцами.
Ленін дістав блокнот.
— Как звать?
В голові — він. Завжди він.
Я вимовив ім’я повільно, як ковток після довгої спраги:
— Симон.
І щось сіпнулося всередині.
Тихо. Глибоко. Як розряд.
— Запишем.
Він не глянув на мене. Просто чиркнув. І все.
Я вийшов із «Метрополю».
Надворі пахло весною і карамелями. Повітря було чисте, як нова білизна.
Ось тепер — я з історією.
Не з ним.
Коханка чекала мене біля вокзалу. Валіза важка, шкіряна, але усмішка легка. Ми їдемо у Францію на море.
Вона недавно купила новий купальник червоний, у білу цяточку. Ліф з металевиим каркасом. Коли запускаєш руки, можна порізатися. Але низ зате продуманий. На зав'язках. Зручно.
> ПРИМІТКА. В. Винниченко був знайомий з Леніним задовго до 1917 р.
> ПРИМІТКА. 2. Ленін писав на Винниченка відгуки. Про роман «Заветы отцов» (рос. мовою 1914) він написав: «Архискверное подражание архискверному Достоевскому».