## #13. Роза+Володя
I. DÉCADENCE
Осінь 1911 р.
Париж. Бібліотека Сорбонни.
Вона сиділа й не знала, чим себе зайняти. Струнка брюнетка, що гризла олівець.
Головне, щоб не тістечка.
В руках книга про чергову маячню.
Цього разу “Лікування жіночої істерії”.
Кишеню тягнув лист від батька.
З грошима. З контролем.
Їй двадцять п’ять. Медичний факультет. Третій рік у Парижі.
Вона — татова інвестиція.
Гімназія, Петербург, тепер ще й Сорбонна.
Окупиться? Не факт.
Диплом? Можуть і не дати.
Особливо якщо не буде слухняною дівчинкою.
Вона єврейка. Жінка. Її не мало бути тут.
У гімназії таких, як вона, було три відсотки. У медичному ще менше.
Казали, що тут легше.
Брехали.
Скільки не вчись — ти все одно ходяча матка.
Підійшов.
Сів поруч.
Спокійно, як у себе вдома.
Поклав на стіл "Мать". Горького. Чекав.
Вона глянула — мимохідь, але досить, щоб він це побачив.
— Горький? Не мой стиль.
Через день цілунок.
Через тиждень ліжко.
Через місяць забудеться.
Він усміхнувся. Нахилився до вуха, тихо:
— В книгах главное — владеть языком.
Пауза.
— Идёмте. Покажу интересную книгу.
Вони зупинились біля останнього стелажа.
Світло тут було інше — сірувате, ламке.
Холодно.
Вона стояла обличчям до нього.
За спиною полиці. З боків тиша.
Простору майже не лишилось.
І вже чекала: поцілунок, шия, груди. Але не далі. Не тут. Не вдень.
Вона заплющила очі.
Але. Тиша.
Підняв спідницю.
Підібгав край, щоб не падала.
Присів.
Клацнули клямки панчіх.
Приспустив панталони. Не зняв.
Втиснув у підвіконня. Стегна — в камінь. Спина — в дерев’яну раму.
Рука на рот. Просто, щоб було тихо.
Язик твердий, сухий, звичний.
Не шукав. Не думав. Робив.
Як той, хто тренувався. Хто вміє.
Колись дівчата казали: це солодко.
Виявилося: просто рефлекс.
Живіт скрутило. Млость пішла вниз.
Вона здригнулась, сковзнула.
Щоб не впасти, вперлась п’ятками в його плечі.
Вирішив: згода.
Судома пройшла крізь усе тіло. Стисло горло.
Вона вигнулась назад — різко, некеровано. Плечі відірвались від рами.
Стегна посунулись вниз.
Він утримав.
Рукою, жорстко, з силою, втиснув її назад.
Впечатав глибше.
Від ривка потилиця вдарилась у дерев’яну раму.
Голова глухо стукнула.
Повітря не стало.
Тіло завмерло.
Він підвівся.
Облизав губи.
Подивився на неї згори.
— Как …тебя?
— Роза. Rosalie.
— А я Володя. Писатель.
Вона сиділа на холодному підвіконні.
Розстібнуті панталони повисли на колінах.
Світ захитався.
II. КОХАННЯ
Париж, того ж дня.
Квартира Володі
Вона йшла сама.
Не тікала. Не питала.
На вході на мить зупинилась.
Хоча, чого їй боятися. Це ж не перший чоловік в її житті.
Він торкнувся між лопатками.
Не сильно. Як коригують напрям.
— Давай.
Квартира відчинилась.
Світло било в очі.
Вікна розчахнуті. Шиби брудні.
Стіни голі. Постіль розкидана.
У повітрі запах жіночих парфумів.
Книжки до стелі.
На столі стос паперів.
Забита попільниця.
Найбільший предмет у кімнаті.
Пальто на цвяху.
Він підійшов.
Провів великим пальцем від плеча до вуха.
Повільно. Один раз.
Мовчить. “Згодна”, подумав він.
Корсет.
Гачки. Стрічки. Вузли.
Його пальці не шукали.
Розі здалося, що він міг би наосліп розв’язати все. Вперше таке бачила серед чоловіків.
Блуза. Прилипла до тіла. Знімав її повільно. Тканина тягнулась, як шкіра.
Спідниця. Стягнув униз.
Без жесту.
Панталони.
Цього разу зняв.
Вони були ще вологі з бібліотеки.
Показав рукою.
— Легла.
Послухалась. На спину.
Він побачив: грудей нема.
Так навіть краще.
Однією рукою перевернув її на живіт.
Роза не пручалася.
Без сенсу.
Тіло — тонке, туге.
Світла спина. М’язи.
Коротке волосся, відкрита потилиця.
Вузький таз. Гострі лопатки.
Кутики плечей.
Без м’якості. Без стегон.
Молоде. Сильне.
Не питав.
Просто увійшов.
Болю Роза не відчула.
Тримав її за талію. Підняв.
Рухи точні. Без поспіху.
Праве коліно вперлося у щось шорстке.
Муляло.
Розтирало шкіру.
Поглянула вниз — суха панчоха з прошвою.
Чужа. Давня.
Не змогла прибрати.
Перша хвиля швидка.
Її тіло ще пам’ятало бібліотеку.
Друга, коли він навалився зверху.
Втиснув у ганчірку. Не піднялась.
Третя, коли змінив ритм.
Повільно. До упору.
Четверта, коли вона хотіла сісти на нього.