Підвелась на ліктях, але він утримав.
Не силою, вагою.
І тоді пройшло крізь усе тіло.
Без звуку. Без дозволу.
Як судома, що не питає.
Роза забула, як її звуть. І не хотіла згадувати.
Він заплющив очі.
Закінчив.
Не зітхнув. Не сказав нічого.
Навіть не поцілував.
Просто вийшов. З неї. З кімнати.
Вона почула подзвін кришталя з кухні.
Пив сам.
Вона сіла. Голою спиною до стіни.
Закурила.
Дим ішов рівно.
Тільки пальці трохи тремтіли.
Він повернувся, ще з кухні тримаючи надпиту склянку.
Підніс коньяк.
— Держи.
Дочекався її ковтка.
— Вивчи українську мову, якщо хочеш повторення.
> ПРИМІТКА. Після знайомства з В. Винниченком успішність студентки Розалі Ліфшиць різко погіршилася. Навчання вона не закінчила.
III. ГНІЗДО
Франція, грудень 1911 р.
Розі 25
Володі 31
Почали жити разом.
Він сказав: “спробуймо”. Вона погодилась.
Маленька кімната, чайник на спиртівці, його сорочка на її стільці.
Спершу все було буденно.
Він лишав речі, не закривав банку з зубним порошком, читав уголос чернетки.
Вона мовчки прибирала, мила чашки, питала, чи не болить голова.
Він зраджував. Відверто.
Іноді — з усмішкою. Казав:
“Роза, і ти не стримуйся. Так жити простіше.”
Просто мовчала.
Він творець.
Йому з одною жінкою не можна.
Його забагато.
Шукає натхнення. Вона це знає.
Він має право.
Роза сама себе переконала.
Все добре.
> В. ВИННИЧЕНКО, Щоденник: Хочу спробувати пробний шлюб… Іноді вона мені неприємна.
> В. ВИННИЧЕНКО, Лист до Є. Чикаленка: Зійшовся де з ким… Л, А, Є, С — у відставці. Її тіло як у 14-літньої, дитяча фігура. Ніякої хіті не викликає, але цікаво, чим це кінчиться. Поки що поводиться, як розумна і щира. Але жінка — істота на диво непостійна й нещира. Побачимо.
IV. МУЗА
Франція, місяць від початку спільного життя
Він сказав без усмішки.
— Доведи, що хочеш бути зі мною.
Вона злякалась.
Думала, він про любов, про відданість.
Продовжив:
— Я письменник.
Мені потрібна правда. Жива.
Муза.
Не слова, а діло.
Роза кивнула. Вона зробить все, як він хоче. Навіть це.
Головне: він обрав її.
Ліжка були вузькі. З проділом посередині.
Роза лягла по діагоналі.
Голова йому на плече. В прохід.
Подушку Володя забрав. Собі підстелив. Між ліжками.
Щоб не змерзнути. І трохи вище. Кут краще, на рівні очей.
— Не ворушись, — тихо.
І вона не артачилась.
Чоловік, якого він привів, не казав ні слова.
Не дивився на неї.
Просто став між її ногами, як майстер до роботи.
*****
Володя дивиться. Уважно.
На вхід.
На рухи.
На те, що входить у неї.
Чистий кут. Лінія.
Те, що для іншого чоловіка — мить,
для Володі одкровення.
Аркушами летять слова про “музу”, про “щирість”, та правда інша.
Володя кінчає. Сам.
Не від Рози —
а від вигляду того,
що розсовує її зсередини.
Від самої форми.
Від траєкторії.
Від руху, який він ніколи не побачить, коли входить сам.
Від думки, що цей ракурс бачить тільки він. І ніхто. Ніколи.
Володя. Єдиний.
Йому більше не треба.
Ні тіла.
Ні Рози.
Нічого.
Тільки кут.
Лінія.
Рух.
Короткий, брудний,
майже священний момент,
коли чужий член зникає всередині неї —
і він, Володя,
бачить це першим.
Іноді геній про це пише. Іноді малює.
Проте щоразу захлинається від насолоди.
******
Роза лежала й думала. Не про чужого чоловіка на собі.
Ні. Колись люди читатимуть його книжки, — і всюди буде вона.
Не “якась коханка”.
Не “єврейка з Парижа”.
Роза.
Без неї він не написав би найкращого.
Вона дала йому правду тіла.
Вона стояла поруч, коли він ставав великим.
Історія запам’ятає муз і дружин геніїв.
А талановитих лікарок — ні.
Тому вона терпітиме.
Все.
Краще бути в його тексті,
ніж бути ніким у своєму житті.
Іноді навіть доходило до судоми.
Тіла. Не її волі.
Стискало так, що вона сама лякалась.
Тоді відкидала голову.
Заплющувала очі. І відчувала його поцілунки.
Лоскіт. Вуса. Борода. Запах.
Струс. Не від чоловіка.
Не від бажання.
Від того, що тіло живе своїм життям,
коли душа хоче втекти.
Від цього ставало ще брудніше.
> ПРИМІТКА. В. Винниченко мав
пристрасть до вуайєризму. Пояснював це прагненням об’єктивності і пошуком нових джерел творчості. Описував свій досвід.
V. ВТРАЧЕНИЙ СВІТ
Зима 1911/1912 р.
Орел, Рос. Імперія.
Яків Ліфшиць, її батько, сидів за столом і мовчав.
Купець першої гільдії. Високий лоб. Срібний перстень.
Дивився на неї, як на доньку, якої вже не буде.