— Этот твой… писатель… он что… наш?
— Ні.
— Гой, значит.
— Так.
— Он что, в Бога хоть верит?
— Ні.
— А ты? Почему ты говоришь на этом? Малоросский? Это что теперь — твой язык?
— Так.
— Откуда, Розо? Откуда у тебя это в горле?
— Це тепер моя мова.
— А ты? А ты, ду душе майне, — ты кто теперь?
“А я з ним. Завжди.”
Вона сказала це спокійно. Без крику.
Як остаточне.
Батька вона більше ніколи не бачила.
VI. ÉMANCIPÉE
Франція, 1912-1915 р.
На людях він говорив про свободу жінки. Про рівність. Про нову етику.
Вдома:
— Ти ледве здала іспити.
— З тебе лікар — як з мене балерина.
Вона мовчала.
Він називав її Коха. Їй хотілося — Роза.
Коха — це істота без статі. Не жінка. Не вона.
> Р. ЛІФШИЦЬ, Лист до В. Винниченка, 1913 р.:
Якби інша жінка зробила тебе щасливим — я б віддала тебе їй.
І пішла б назавжди.
Якби ж ти знав, як мені хочеться, щоб ти був щасливим…
VII. ВІДКРИТІСТЬ
Він нелегал. Їй заборонено працювати.
Диплом нічого не вартий. Вона теж.
Живе з ним без шлюбу.
Погоджується на відкриті стосунки, бо знає:
якщо скаже “ні” — він піде.
Вона — непоганий лікар.
Має руки. Має пам’ять. Має клінічне мислення.
Але її не слухають. Не бачать.
Пацієнти йдуть до інших.
Вона не лікар. Уже ні.
Професія розсипається.
Самоповага — слідом.
Є тільки він.
Війна все змінила. Лікарі стали потрібні.
Можна отримати диплом.
VIII. МОСКВА-1916
Володя їздив на фронт. Возив теплий одяг і книги.
“Там на мене чекають”.
Повертався втомлений.
Роза вирішила:
так далі не можна. Він допомагає людям. І вона має бути корисна.
Треба довчитися. Працювати.
Рятувати людей.
Поїхала до Москви. Сама.
Працювала в шпиталі. Жила окремо від нього.
Влаштувалась у лікарню.
Врятувала від дифтерії малу Катерину Грушевську.
Так познайомилась із Професором.
Володя…
Теж був у Москві. Нелегально. Окремо. У своїх справах. У текстах. Не в ній.
Неочікувано.
По голові.
Вагітність.
Роза сама не своя від щастя.
Він теж не проти. “Коха, цього разу точно все має бути добре.”
Що було “минулого разу” вона не знала. Не питала.
Писала йому на фронт (він поїхав, важливі справи):
“…я так хочу дитинку, кроха моя! Як я люблю вже її! Воно буде подібне до тебе, може мені буде таке щастя”.
Проте. Ні.
Не судилося.
Дикий біль. Лікарня.
Позаматкова.
Плід розірвав трубу.
Загроза життю.
Реанімація.
Роза ледь не померла.
Її розрізали.
Зашили.
Стерильна назавжди.
Місяць у лікарні.
Володя приїхав. З війни. Сумний.
Писав статті.
Нічого не зрозумів.
Сказав: “Буде ще.”
IX. НУЛЬОВИЙ УНІВЕРСАЛ
Березень 1917 р.
Москва
Вона дізналась останньою.
Грушевський кличе його до Києва.
Це дяка. За доньку. За неї.
Вона розквітла всередині.
Нарешті. Не дарма. Не в тінь. Не мовчки.
Він поїде і візьме її з собою.
В свою Україну. Вона там ніколи не була.
Але він рушить сам.
І навіть це не вправило їй мозок.
Вона чекала прощальної ночі.
Як завжди. Як після сварок. До втрати пульсу.
Він збирався ретельно.
Прасував сорочку. Підбирав краватку. Парфюм. Чистив черевики.
Вона спитала — навіщо.
— Бо я буду у владі, — сказав.
Він підійшов, коли вже було пізно.
Не обійняв. Не сказав нічого.
Просто взяв її. Як завжди.
Без жалю. Без пристрасті.
Як ритуал.
— Я напишу, — кинув в поспіху.
Коли двері зачинились, вона не плакала.
Лише скрутило те, чого вже не було.
Те, що з неї вирізали.
Як привид болю. Як згадка про тіло.
Вона залишилась.
Вона поїде за ним згодом. Він покличе. Як знайде кімнату.
Як увійде у владу.
Коли повернеться їхня любов.
X. ВАЛІЗА
Розбирала речі. Натрапила на валізу.
Чорна. Міцна шкіра. Металеві кути. З замком.
Він звав її “письменницькою”.
Казав: “для натхнення”.
Ніколи не відкривав при ній.
Спершу відсунула. Потім — повернулась.
Зняла з полиці щипці для вугілля. І вибила замок.
Метал піддався з другим ударом.
Кришка відкрилась важко, ніби опиралась.
Від удару верхній аркуш зсунувся й упав на підлогу.
Вона його не помітила.
Їх були сотні.
Невідправлені листи від Володі.
Надто відверті. Ті, яких він злякався.
Інша частина — відповіді.
Від S.
Почерк — із хрестоподібними Т.
Вона не знала, чий він. Але читала.
Деяким листам було більше десяти років.
Сіла.
Папери. Рядки. Літери.
Писані такою мовою, якою вона не заговорить. Ніколи.
Фрази зшиті так, що вона не змогла зупинитися.