Він порпається у портфелі, кашляє, смикає окуляри.
— "Кобзар" тут лишу. І записка від Франка. Потім глянеш.
Кидає книжку на стіл.
Край ока бачу: на полях щось нашкрябано. Ламане, кособоке, «т» наче чорні хрести.
Не придивляюсь. Було не до того.
— Що я винен геніальному письменнику? — питає Симон.
І я думаю про всяке. Брудне. Як мінімум всі ті крони, що в мене були. Але вголос:
— Я ж Мефістофель. За життя — душу. Або що там у попівських дітей заведено.
Він сміється. Знову кашляє. Вправляє середнім пальцем окуляри. Сіпає збите волосся. Не знає що робити з брудним одягом.
— Я в боргу не буду. Ти ніякий не Мефістофель. Радше Свята Ельжбета, рятувальниця злиденних.
Продовжує знущатися.
— Цими перстами висвячую тебе, раб божий Володимир (так тебе звати насправді?) в праведники і призначаю кандидатом на беатифікацію.
— Amen et bene valete, — додає з натяком.
— А серйозно, вибач що зіпсував тобі вечір.
Хіба тільки вечір.
Я сідаю поруч. І раптом страшенно хочеться просто… спати. Цього разу — я зроблю все, як треба.
Болить підбите око. Треба бути обережніше з цими заміжніми коханками. А Симон кривиться своєю нахабною святеницькою посмішкою.
Свята Єлизавета, угорська принцеса. Вмерла в 24 від виснаження і пневмонії. Мені стільки ж. Присягаюся, я житиму довго.
## #3. Симон
Львів. 25.12.1904 р., одразу після 2ї глави
(Симон)
Сніг. Байдужий до всіх ваших бід. Може, й до моїх теж. Ніби хтось розпанахав подушку десь там, нагорі, та сипле. Місто мовчить. Тільки я, кашель, і пес десь бреше.
Ви ж хотіли, щоб я почав із лірики?
От і маєте.
Я йду. Каптур на голові, пальці побіліли, портфель під пахвою.
Цегляна голова. Мігрень.
Ладно. Поїхали. Чи це правда? Можливо. Але точно цікаво.
Виринає в пам’яті…
Кімната смердить. Не буду уточнювати чим, уявите самі. В кутку валяється жіноча панчоха. Одна. Порвана.
Ґвалт чи рейвах? Я не знаю.
І от вам картинка: одне ліжко. Одна ковдра. Ви ж самі робіть висновки.
— Ми ж не чужі люди?
На якусь мить простяг до мене лапи. Я закашлявся.
За хвилину він вийшов кудись. А я… схопився і тихо зник у темряві.
(Ви здивовані? Буває ж таке.)
Я не бовдур. Весь виступ я його бачив. Сидів, свердлив. Може, ще й думав, що непомітно.
А тепер те, навіщо ви тут.
“Сповідь полтавської галушки”.
Будемо знайомитися. Про Володю я вже сказав.
Тепер освіта. Семінарія. Вчили слово Боже. А заодно били різками. Обливали і на мороз. На горох колінами.
А знаєте ніжну любов попів до хлопчиків?
Ні?
В нашій семінарії було не гірше за інші. Але і не краще. Всі звикли, що діти зникають. Один хлопчик втік і втопився. Інший розчинився без сліду. А скільки їх мовчить?
Проте я мав козир. Дядько рідний Устим — Єпископ Сильвестр, старший по народній освіті в Київській губернії. Наші мене не займали. Не всім так щастило.
Чого ж вигнали? За місяць до завершення відрахували. Мазепинцем назвали. Терористом. І це був тільки перший суд. Видали вовчий білет.
Зараз я вже загальноімперському розшуку. Пішов на підвищення. Втік. Галичина. Львів і закордон — дивне поєднання.
Куди ж без згадки про батьків.
Ось.
“Симоне, ми тебе любимо. Хочемо тобі тільки кращого.”
Виходить, правда, як завжди.
У вас не так?
Але в мене з обтяжуючими обставинами.
Дід заснував Іонівський скит і обитель в Києві на Видубичах. Має бамагу від государя-імператора. А прабабка взагалі аж три монастирі спромоглася заложити. Мені готували шлях. Мав носити шапку архієпископа.
Знаю-знаю. Це теж.
Якщо не целібат і не в рясі — то “Плодіться і розмножуйтеся”. Без упину.
Уявіть. Я ж не бачив мати без дитя.
Або всередині. Або на грудях. Повсякчас.
Семеро нас, малих, вижило, двоє ні. Скільки було ненароджених — не відаю.
Хата мала. Ввечері після молитви.
Щоденна програма з антрактами.
Батьківські любощі… (Щоб ми привчалися). Дякую за освіту.
Тато займаються довозом. Тримає кілька екіпажів, які розвозять пасажирів по Полтаві.
Володя. Він тепер вирішив, що я йому зобов'язаний. Хай почекаємо трохи.
У мене навіть прізвище зі значенням
Від «петля». На Великдень приїжджав дід і розповідав про козаків. І нашого пра-пра-, який випутався з петлі. От того і прізвище. Цей номер — щороку. Вивчив напам'ять.
Ладно. Всяке бачив. Всяке вже було. Без грошей можу. А без волі — ні. Рабів у роду не було.
Володя цей. Кажуть всі, що геній. А ви теж такої думки?