Латина, французька, польська, німецька і ще якісь невідомі мови.
Недурна людина.
Писав до якоїсь Балерини. Роза видихнула. Хто ж їх не любить.
Вони говорили про речі, про які з нею ніколи.
Про владу. Про релігію. Про мистецтво. Про проституцію. Про провину. Про право на жорстокість.
Той голос, живий, гострий, дивний. Сипав голки. Жартував. Говорив одною мовою з її чоловіком.
Звертання на “ти”.
Стиль. Ритм. Дихання в буквах.
P.S.
P.P.P.S
І раптом — знайомі слова.
Вона їх вже чула. Від Володі.
У ліжку. Після сварки. У Парижі.
А тепер вони тут.
У цьому почерку.
У цій хрестоподібній Т.
І вона зрозуміла:
це була не інша жінка.
Чоловік.
Це були його слова.
Володя просто калька.
Вона не плакала. Зібрала листи. Пішла на подвір’я.
Спалила все.
Вдома помітила ще один аркуш — на підлозі.
Зігнутий, із плямами.
Підняла. Торкнулась язиком.
Смак знайомий.
Її Володі.
XI. P. S.
Володю,
Non venias.
Не смій їхати сюди.
Це не твоя scena. Не для тебе шапка, не твоя tribune.
Сиди в Москві.
В політику не лізь. Це nicht für dich.
Україні, між іншим, буде легше без тебе.
І всім.
C’est la vie, genious.
Любиш жінку — люби.
Хочеш писати — пиши.
Дрочити — дозволяю.
Але сиди і не рипайся.
Цілую в лоба.
S.
P.S. How many times?
(Бачиш, я вчу нову мову)
> ПРИМІТКА. Там, де Володя пише про 14-р дитину - це перш за все провокація до самого Чикаленка (описано в главі Харлампійович).
> ЛИСТ РОЗАЛІ, 1919 Р.:
Спасибі тобі, що ти дав мені щастя, що дав мені змогу відчувати, розуміти і любити!
(Лист написаний вже в еміграції, після від’їзду з України, в надії на нове життя).
> ПРИМІТКА. Ольга Петлюра і Розалія Ліфшиць мали різницю у віці 5 місяців.
## #14. Оля+Симон
Квітень 1917 р.
Мінськ.
З'їзд військ Західного фронту
(Перша світова війна)
I. TRIBUNE
Зала була задушлива, несло потом, вогкістю й старими шинелями. Солдати ліпилися щільно, плечем до плеча, кашляли, совались, деякі дрімали.
Щось змінилось. Не звук — ритм.
Він стояв збоку. Дістав срібний годинник на ланцюжку. Подивився. Кивнув. Заховав. Все — точно.
Тиша покотилась залом, як хвиля.
Він не поспішав. Трибуна нікуди не дінеться. Вона чекала на нього.
На дерев’яний підмосток зійшов худий чоловік середнього зросту з попелястим волоссям.
Чорна шкірянка.
Сиділа на ньому, як частина тіла.
Він не скинув її. Лише потягнувся до коміра. Зала завмерла. Але не розстібнув.
Натомість повільно зняв чорну шкіряну рукавичку. Потім другу. Поклав обидві на край трибуни. Наче частину себе. Наче без них буде говорити правдивіше.
Це був Симон.
Йому тридцять сім. Це він організував — усе. Стояв нерухомо, але так, що здавалося — вигинається простір.
Не кликав до тиші. Просто чекав. І вона зійшла. Повільно. Як туман.
Він злегка подався вперед, впершись розгорнутими долонями в дерево. Без тиску — просто щоб бути ближче.
На лоба впали пасма — сірі, рівні. Він струснув головою.
Іще трохи.
Коли заговорив, голос тягся, як пастила. Пошепки.
На задньому ряду хтось хлипнув.
Вії затіняли погляд — тінь між ним і всіма.
Не до всіх. До кожного.
— Ви… живі?
Напруга увійшла в зал. Не різко. Як у масло. І загусла.
— Хто ви є? Голос був тихий.
— Ви — “русскій солдат”?
— Ви — “подданниє Россіі”?
— Ви — мертва тінь в окопі?
Пауза.
— Ви… люди?
В очах — булат: синій, холодний, витриманий.
На трибуні лежав олівець.
Симон вже хвилину водив по ньому пальцем — мимоволі, дивлячись у зал.
Потім зупинився.
Подивився на нього.
Стиснув. Покрутив повільно, як цигарку.
І поклав у кишеню
— Ви — українці. Солдати українського народу. І вас — мільйони.
Тиша.
— Двісті років вони нас рятували.
Від мови. Від памʼяті.
Старші брати.
Рятували так, що стерли все — крім імені.
І навіть його — перекрутили. Малороси.
Він сказав це пошепки.
Завмер.
Погляд — униз, до краю трибуни.
Зробив пів кроку назад.
Підняв очі.
І тоді — коліном. Один. Ще. Третій.
Повільно, але з кожним разом глибше.
Дерево глухо озивалось.
Трибуна задрижала.
Хтось у залі випустив з рук склянку.
— Я не прошу дозволу.
Я кажу: ми маємо право.
На нашу мову.
На нашу армію.
На Україну.
Блиснули шкельця.
Голі сині очі блищали.
Як завжди в нього — на кульмінації.
Одна крапля вологи загусла в кутку ока.
Так, він сьогодні повторив цей номер.
Крок уперед. Плечі розкриваються.
Немов крила — перед злетом або жертвоприношенням.
Голос темніє.
Не мовить — входить.
Він — той, кого не можна не почути.