— Якщо ми самі себе не назвемо народом — нас назвуть тінню.
Якщо не назвемо столицею Київ — нас назвуть окраіной.
І якщо не скажемо, хто ми — за нас скажуть інші.
Очі змінюються. Стають сірими. Теплими. Вії вже не затіняють — лише обрамляють. Світяться зсередини.
На мить губи вигинаються в ледь помітну посмішку — не для залу. Вона зникає, навіть не народившись. Але цього вистачає. Щоб хтось у глибині зали почав тонути.
— Додому. На Київ.
Він зробив крок назад. Повільно. Не як той, хто втомився — як той, хто вже завершив.
Провів долонею по краю трибуни. М’яко. Один раз.
Потім опустив руку. І більше не говорив.
Мить тиші. Потім вибух.
Сотні голосів, злиті в одне горло: — На Київ! Додому! Свій! Україна! — Симона! На Раду! Свого! — Петлюра!
Зала розривається. Хтось мне папір. Хтось стукає чоботом по лавці. Солдати встають, деякі зриваються на трибуну. Його підхоплюють на руки — він не опирається, але не усміхається.
Його очі ще теплі.
---
У кутку, серед жінок, сиділа Оля.
Вона оглянула панночок поряд. Хтось зім’яв у пальцях хустинку. Інша вчепилась у коліна — панчоха тріснула. Ще одна закусила губу, не помічаючи, що вже кров.
Оля ледь усміхнулась. Такі вистави вона вже бачила. Сьогодні навіть латинка не знадобилася.
За пів години в тій самій залі було створено Українську фронтову раду Західного фронту. Її очолив Симон Петлюра і був делегований до Києва на Перший Всеукраїнський військовий з’їзд.
II. BOUDOIR
Оля сперлась руками на бильце з виточеною шишкою.
— Люблячий panek — голиться wieczorem, — і засміялася. — Інакше — як іржава тертушка.
Він лежав нерухомо, поки вона злегка гойдалася над його обличчям — у своїй улюбленій позі, що давала їй контроль і насолоду водночас.
Симон посміхався:
— Що, szlachta polska сьогодні задоволена?
Вона глянула вниз, між колін, на його обличчя. Все добре. Навіть занадто добре, як для того, що вони пережили за ці роки. Він регоче.
Оля тріснула його по носі.
— Не можна так. Зараз своїм реготом дитину побудимо. Буде тобі і шляхта, і клір.
Злізла, мимохідь зачепила його вухо.
— Мало того, що не бачу, так ще й оглохну, — буркнув він, трохи вловивши повітря, і підправив вище подушку.
Оля спустилась нижче, між його стегон. Він заплющив очі, простягнув руку і ніжно взяв її за скуйовджене світле волосся. Не зводив з неї погляду. Коли міг.
Хвиля накотила. Друга. Третя — остаточно змила думки. Він розпоростався, втиснувся плечима в ліжко, стиснув пальці на ногах.
Коли отямився, в ногах, на краю, сиділа Оля: оголена, зігнувшись, обійняла коліна. Груди зійшлися, з боків проступили складочки. У руці — кухоль з узваром.
Вона сьорбала повільно, ніби заспокоювала серце.
— То що, пане Голово з’їзду західного фронту, задоволені? — зиркнула на нього вугликами очей.
Він усміхнувся.
— Як ніколи.
Саме таку — він її і любив. Скільки вони вже разом?
— Божечки, яку дурню ти сьогодні ніс. Це було смішно.
— Та ніхто не …, — пробурмотів він.
— Ти ж знаєш, я на тебе не дивлюся, я тебе слухаю.
— Олю, але ж подіяло…
Він простяг до неї руку, затяг до себе під теплу ковдру. Холодно до біса.
— Leśka znowu kota przyniosła, — згадала вона крізь сон. — Обдертий, голодний… Cholera go weźmie.
— Я вже сказав, щоб більше жодного. Повторив українською, щоб запам’ятала.
— Але ja i tak do niej po polsku… — прошепотіла вона. — Тридцять років życia nie wyrzucisz. Ну, що зробиш...
Він не сперечався. Просто мовчки погладив її спину під теплою ковдрою. І вона заснула.
А завтра вони їхали в Київ
---
III. НА КИЇВ
Леся складала речі до валізи, бурмочучи:
— Szkoła буде в Києві?
Вона дуже схожа на батька — ті ж вилиці, лоб, вираз рота. Але очі — чорні, як у матері. Волосся зібране в дві смішні кіски, перев’язані синіми стрічками. Крутиться біля мами. Гладить сукню, відкриває й знову закриває застібки.
Симон щось підписує. Зосереджений. Але, мимоходом, гладить доньку по голові. Та всотує все, мов губка.
Оля подивилася на чоловіка:
— Він буде? — спитала тихо, не обертаючись.
— Так, — відповів.
IV. СІМ РОКІВ ДО ТОГО
Вона все зрозуміла одразу.
З голосу Симона, коли він сказав: “це Володя. Мій друг.”
Не з дотиків — бо їх не було.
А з тиші, яка зависла між ними — важка, щільна, непрошена.
Оля сиділа осторонь. Але чула її всією шкірою.
> Це не гріх. Я бачила любов між чоловіками.
Вона знала: Володя не кохає.
Йому не потрібне тіло. Йому потрібна воля. Він хоче увійти в Симона — не торкнувшись.
Як слово входить у думку. Як отрута — в молитву.
Вона бачила це. Відчула. І думала — розуміє.
Того дня Симон сказав: