— Я вас з малою ніколи не покину.
V. ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ДО ТОГО
Їй було одинадцять.
Мати — вагітна. Живіт великий, очі втомлені, сон короткий. Вітчим — чатував.
Не шумів. Не кричав. Просто чекав, поки вона засне. А потім з’являвся. Тихо. Вчасно. Без сумніву.
— Усі так роблять, — казав.
— Ти ж повинна допомогти мамі.
— Вона не може. А ти — можеш.
Оля кусала губи до крові.
Не через біль. Через думку, що, може, це й справді правильно.
Що, може, він знає краще.
Що, може, це її обов’язок.
Тіло не слухалося.
Пальці мерзли. Плечі німіли. Ноги ставали ватяними.
Торкався. Повільно. Звично.
Як лікар, що щось перевіряє.
Вона не боялась болю.
Вона боялась, що це нормально.
Що так і має бути.
Один раз він порізав її.
Гостро. Спокійно. Бо “нервова була”.
Шрам лишився на внутрішньому боці стегна.
Мати померла, народжуючи братика.
Обоє не вижили.
А Оля стала одна.
Її забрала бабуся.
Тінь в чорних очах причаїлася десь на самому дні.
Коли вона зустріла Симона, одразу сказала, що “нечиста”.
Він не спитав чому.
— Ти жива і зі мною. Мені цього досить.
Вона мовчала.
Це було вперше, коли хтось не захотів знати більше, ніж вона готова сказати.
З того дня вона відчула себе вільною.
VI. ЕПІЛОГ
Леся сиділа на лавці у вагоні, ліпила букви з пластиліну.
— Це “Л”. Як Леся. А це буде “Київ”.
Симон сидів навпроти, гортав англійську книжку.
Зупинився, посміхнувся сам до себе.
— Олюня, а ти знала, що “come” англійською означає не лише “прийти”?
Оля хотіла щось буркнути про Quo vadis — але поїзд загальмував.
Перон.
Під вагоном спалахнуло світло.
Оля притримала Лесю за плече, щоб не рвонула вперед.
На пероні. В пальті. Стояв він.
Очі — ті самі.
І — усмішка.
Володя.
## #15. Блудний син
ПОЧАТОК. ПРОФЕСОР
A. ЗАПРОШЕННЯ
Початок березня 1917р.
Київ, Хрещатик, Головна пошта.
Темноволосий високий чоловік. Біля сорока. Вишиванка з-під пальта. Бланк телеграми. Сергій Єфремов.
За бортом гуде. Червоні стрічки, синьо-жовті прапори, студенти виконують Шевченка.
— Цар зрікся! Нове життя!
Розсипалась імперія. Двохсотлітній морок відступив.
14 березня вдома у Чикаленка було 27 людей. Визначали майбутнє.
Сергій протирає окуляри.
Погляд важкий. Згадує.
У Києві дві сили: Микола Міхновський — за негайну незалежність. За ним фронтовики і зброя. Але не партії.
Ці за автономію, погоджену, лояльну Москві.
Сергій вміє об'єднуватися. Шукати компроміси. От і зараз. Домовились.
17 березня постала Центральна Рада.
Тимчасова. Допоки не буде національних зборів.
Назву — “Центральна Рада” — запропонував сам Сергій.
20-го березня обирали керманичів. Себе Сергій поставив заступником. А головою — заочно — професора Михайла Грушевського. Москалі охрестили його “некоронований король України”. Смішно. Проте навіть Міхновський погодився.
Одна біда. “Король” в Москві. До того був в Казані. Але випустили з заслання.
Сергій крутить бланк. Довго не може почати. Нарешті пише:
> До Києва. Михайле Сергійовичу, час настав. Без Вас не обійдемося.
B. КУПЕ
26 березня 1917 р.
Поїзд: Москва — Брянськ — Київ.
Другий клас.
Скромний одяг, капці, піжама, склянка з чаєм. Грушевський розмістився біля вікна. В руках російська газета.
Карикатура.
Царизм — мертвий на ложі,
а поруч — Грушевський у шароварах,
танцює гопака, закинувши руку за голову:
“Царізмъ умер?”
“Зате ще не вмерла Україна!”
Підпис: Профессор-танцор.
Грушевський дивиться довго.
Кутки губ підіймаються.
Паровоз гуркоче.
Ніч спокійна. Вранці прокинувся о сьомій. Умився.
А тоді з коридору почулося:
— Foco! Foco!
(румун. Вогонь).
Сусіднє купе курилось. Служниця підігрівала молоко для панського немовляти. Триніжок перекинувся.
Полум’я пішло по завісах і обшивках.
Поїзд мчав крізь сніг.
Вітер роздмухував вогонь.
Кондуктор зник.
Пасажири кричали.
У Михайла почала тліти борода.
“Бачу, що небезпечно далі зіставатись.”
Грушевський вистрибує.
Професор історії?
Ні!
Каскадер з бородою.
Під ногами — сніг, попіл, уламки дерева.
За спиною — полум’я.
Але вийшло.
Впорався! Цілий!
Вогонь проковтнув все: унікальні стародруки, гроші, теплий одяг.
Дивом нічого не переламав. Газетярі назвуть це “божественним спасінням”.
Вночі іншим потягом він доїхав до Києва. Ніхто не зустрічав. На вокзалі темно. Жодного візника.
Професор у піжамі й капцях ішов сам. Від вокзалу до його будинку хвилин тридцять ходу. По березневому морозу.