Його Київ.
Він вдома.
> ПРИМІТКА. Історія дійсна, на основі спогадів самого М. Грушевського. Під час стрибка він не травмувався. Проте ходіння в піжамі не минулося. Два тижні з температурою, бронхіт.
Карикатура в газеті реальна.
C. КОМПЛЕКТ
Два тижні по тому
Квітень 1917 р.
Київ, вул. Володимирська, 42
Центральна Рада
Вечір.
Стіл заставлений чашками, зошитами, попільниці з недопалками. У кутку буркотить грубка.
Грушевський, Єфремов, Міхновський, кілька членів президії. Обговорення розширення складу Ради.
Міхновський першим кидає, з сумом:
— Доведеться кликати соціал-демократів.
Єфремов одразу супиться:
—Ти мене дивуєш, Миколо. Нащо вони тобі. Хиткі і ніякі. І лідер їхній… взагалі…(затинається, кашляє)
Грушевський з посмішкою:
— Той, з яким у тебе була одна тюрма, а ще, кажуть, одна жінка?
Єфремов червоніє.
— Не перетинайте межу, професоре.
Пауза.
Грушевський знизує плечима:
— Не обов’язково Винниченко. Там ще Петлюра є. Редактор “Ради” і “Украінской жизні”. Ми всі йому статті давали. І ти теж.
Міхновський сміється в пишні вуса.
— Два царі в одній партії? Професоре, ви ж історик. Так не буває. Хтось має бути зверху.
Регоче на всю залу.
Єфремов кривиться:
— Миколо, припини. Не всі такі збоченці, як ти.
Грушевський задумливо.
— Винниченка я бачив. Симон познайомив колись ще у Львові. Жінку його знаю, Розалію. Лікарка. Врятувала мою доньку.
Єфремов вже трохи відійшов:
— Петлюра давно до нас в дім приходив. Його Максим Лесин вперше завів. А потім Симон поїхав в Пітер альманах правити. Проте він мене публікував всюди, де б не був. Я ще дивувався тоді, як він такий молодий, а керує. Але потім я сильно його не чув. Казали, в Москві, одружився, дитина. Що він зараз?
Міхновський кивком підсумовує:
— Був на фронті. Західному. Я чув від наших, що там виступав багато. Знайшов спільну мову з військом.
Грушевський посміхається в бороду:
— Ну, якщо навіть ти за, Миколо…
— Я не “за”, — хмикає Міхновський. — Просто більше нема нікого.
Єфремов бурмоче:
— А можна хоча б без цього … Винниченка…
Грушевський тихо:
— Згадав! За Симона мій сусід ще просив. Франко. Поки живий був. Царство небесне.
Пауза.
Усі мовчать.
Грушевський зводить очі до стелі, зітхає:
— Беремо обох. Дурна партія з двома головами, але що поробиш.
Він дивиться на Міхновського:
— Напиши Петлюрі.
Де він зараз?
— У Мінську, — коротко відповідає Міхновський.
Грушевський усміхається:
— Добре. Хай їдуть. Обидва. Ото й запитай, хто там буде головний.
> ПРИМІТКА. Р. Ліфшиць дійсно вилікувала Катерину Грушевську в Москві. Зафіксовано в спогадах М. Груш., В. Винн.
С.Петлюра в усіх своїх виданнях публікував Грушевського і Єфремова.
I. 3-Й ДЕНЬ. У ХАРЛАМПІЙОВИЧА
(Симон)
Київ, травень 1917
вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 56
(Зараз Саксаганського)
Маєток Є.Чикаленка.
Repetitio inferni.
(лат. Повторення пекла).
Нове коло пекла. Як у Данте.
Теж комедія. Але мені не смішно.
Непоказний шик. Твори мистецтва.
Розкіш, яку не треба випинати.
Слуги зникають, як належить.
Мене викликали в Київ.
Я тут. Я знову маю сподобатися.
Як тоді, дванадцять років тому, коли приїхав по посаду в редакції.
Зараз ставки вищі.
Вже не редакція, а держава.
Харлампійович знову вирішує, що мені віддати. Тоді він хотів подарувати посаду Володі, але той відмовився. Редакторство нудне для Генія.
Зараз — навряд чи.
Зараз — це про владу.
Ми з господарем на дивані. Біля нас низький столик на коліщатках. Кришталь з гіркою свіжого печива. З маком.
Солодкий запах.
Не беру. Не їм. Не хочу.
Він приходить, як завжди.
Пару тижнів, як повернувся, встиг раніше за мене.
Усмішка, парфюм, костюм, штиблети — все при ньому.
Сідає, як у себе. Розправляє манжети.
Запонки. Золотий годинник.
Кімната сплющується.
Він — це Володя.
— Ми тоді з Горьким гуляли вздовж моря…
(Грає)
— А я спитав його: “Ти вірив хоч у щось, коли тобі було п’ятнадцять?”
(пауза)
— А він мені: “Ти, Володимире Кириловичу, — небезпечний ідеаліст”.
Чикаленко усміхається, киває, підливає.
— Так-так, Володю… Дуже цікаво, Володю…
Далі по легенді — Ленін, Капрі, Женева, трохи сліз. І між іншим, ніби дату уточнює, Геній:
— Тоді ж якраз Володік, синочок мій помер.
Я мовчу, тримаюся. Син. В нього. Помер. Кручу цигарку. Ну дійсно. Мої роки на фронті тут нікому не цікаві. Коли тут нелюдські страждання.
Заходить Оля. Та сама Чикаленкова племінниця, яку дядько щодня рятував.
Іноді по два рази. Зараз вже рідше. Вік. Радикуліт.