Вже доросла.
Змінилась. Там, де треба, вже все як у жінок.
В руках срібна таця.
Підходить до столика.
Нахиляється. Викладає.
Її білі пухкі перса прямо переді мною.
Відчуваю запах.
Хрестик туго встромлений між них.
Тіло на вівтарі.
На рівні очей. На відстані долоні.
Я дивлюся. Довше, ніж треба.
Це — фіксація.
Очі не зреагували вчасно.
Відвів погляд, але запізно.
Володя все бачить.
Усміхається. Enfant terrible.
(фр. зіпсоване дитя).
Оля зашурхотіла шлейфом.
Щось про вишні з комори.
Взяти банку до кави.
“Буде солодко.”
Cherry pie*. Звісно.
(*англ. жіноча принада).
Володя хутко підвівся. За нею.
Мовчки.
Без паузи.
Буденно.
Чикаленко відкриває пляшку.
— Французьке. Grand réserve. Вигадали для зваблення жінок. А п'ємо ми з тобою, Симоне. Не сумуй, вони завжди недовго. Скоро повернуться.
Корка б’є в стелю. Він сміється.
Скло шипить.
Бачу шкірою.
Знаю.
Кожен рух.
Його стегна.
Я у блискучій вітальні з жіночим питвом.
Він в двох метрах, через перетинку.
В сирій коморі між слоїків,
баняків і концервів.
Жодної поверхні.
Стоячи.
Облупана стіна.
Впертися. Холодна.
Суха луска фарби під пальцями.
Спідниця вгору, порвані панчохи.
Зламані застібки.
Її волога.
Його сірі ґудзики на білому сподньому.
Пальці відколупують по одному.
Зриває її хрестик.
Червоний слід на її шиї.
Затуляє рота: хоче щоб тихо.
Його руки.
Обрамлені чорним.
Йде рівно. Жорстко. Як годинник.
Я знаю.
Він дивиться.
Чорними отворами.
На мене. Зараз.
Револьвер отрути.
Крізь неї. Крізь стіну.
Без жодного слова.
Її тіло — простір для зневаги.
Вона навіть не рядок в його творі.
Він плює в обличчя Чикаленкові.
Тому, хто годував його.
Платив за костюми. За журнали. За Париж. За нову Україну.
А тепер наливає нам обом — і сміється.
Браво.
Ave, imperator. Morituri te salutant.
Слався, імператоре!
І він, що може.
І я, що мовчу, бо хочу посаду.
І Чикаленко, що годує — і все одно дякує.
— Я їду в Гельсінгфорс, — каже Харлампійович. — Гроші лишаю. Прослідкуй за ним.
— Добре, — кажу.
— Ти ж не як ті, самостійники. Ти, Симоне, — тонкий, кращий. Терпіти не можу того Міхновського. Дідько б узяв його.
І ковтає печиво.
Я киваю.
Так-так. Я ж ні разу не такий.
Lupus in pelle ovis. (лат. Вовк в овечій шкурі)
Intrada post-coital
(лат., театральний термін, вихід на сцену персонажа пост-акт)
Володя повертається.
Трохи розхристаний.
Трохи задиханий.
Трохи задоволений.
І хіть загасив. І я відчув. Занадто.
Сідає.
Ніхто ж нічого не бачив.
— Отож, — каже Чикаленко. — Центральна Рада створена. Я у владу не лізу. Вмиваю руки. Посади самі собі намалюєте.
Пауза.
— Йдіть.
— Дітки.
— Благословляю.
— Хлопчики.
— Так, — кажу.
На сходах.
Володя:
— Я бачив… ти ж її хотів?
Пауза. Тихо.
— Чи, може… не її?
Я подавився цигаркою.
Навіть тварини не гадять там, де їх годують.
"Beati sunt qui dant — etiam canibus."
— Блаженні ті, що дають — навіть псам.
II. 6-Й ДЕНЬ. ВИБОРИ В ВІЙСЬК. КОМІТЕТ
1. МІХНОВСЬКИЙ
Задушливо. Люди висять на підвіконнях.
На трибуні — Микола Міхновський. Гострий, як лезо.
— Москва — ворог. Один. Назавжди.
Без зброї ми раби.
Негайно треба створити армію.
Україна або смерть.
Не федерація. Самостійна.
На часі. Тут і зараз.
Красень.
Гул накочує хвилями.
Стихне і знову вибухає.
Симон сидить в першому ряду.
Заплющив очі.
…Колись дуже давно він уже це чув... Полтава.
Юний семінарист. Худий.
Пухкі губи, небесні очі, білий чубчик.
Влип в стіну, затамувавши подих. Слухає.
Ніжні пальці стискають срібний хрестик на ланцюжку.
Щоб сюди потрапити, він втік, порушив всі можливі устави.
Зняв свою приталену чорну рясу.
We don't need no education.
Якщо його пізнають — кінець.
Міхновський, двометровий вусатий велетень, палив залу словом.
“Пушкінів треба зносити!”
“Нема серед -НИХ- хороших!”
“ВОНИ всі — вороги, навіть ті, що проти царя.”
Це була посвята. Того вечора Симон приєднався до його партії.
В голові майнуло:
“Він сильний. Але одного дня я буду сильніше”.
Цей день — сьогодні.
Virgo Obscura.
(лат. Гряде Темна Діва, алюзія на смерть).
2. РЕГЛАМЕНТ
Виступає соціаліст Порш:
— Ем… Всі члени нашої соцпартії переконані…
що армію… треба… демобілізувати…
по роках призову…
а далі… регулярна армія… скасовується.
“А чи всі? — у Симона майнуло. І відразу — не на часі.”
Речення Порша розлазяться, як старі штані. Думка тоне в багні.