А завтра — все зміниться.
— Що, злякався? — питає, не дивлячись. — Це ж я. Хто там цього року… Клавдія Петрівна?
Мене скрутило.
— Ні. Вона… жінка. З дитиною.
Обертається. Трохи нахиляє голову.
Свердлить синьою кригою.
Пальці повільно поміж сірі мокрі пасма.
— З твоєю дитиною. Єдина, хто тебе нахер послав. І ти нічого не зробив. Спина болить. Лікуюся у тебе в ванні.
Я мовчу. Бо правда.
Пішов на кухню. Хильнув, що було.
Вертаюсь з пляшкою. Він вже на канапі.
Сидить. Охопив гостре коліно.
Витертий. Тільки з волосся трохи.
— Тут лишусь, — каже. — Далеко йти.
Дивиться прямо в очі. Як завжди.
Голос його висихає:
— Я тебе не візьму. Спина. Сьогодні — ні.
Отак спокійно. Як про погоду.
І йде далі:
— А ти думав, я не знаю?
Я читав Фройда. Навіть він такого, як ти, Володя, не уявляв.
Тягне під мене — а мучиш жінок.
Гидота.
Каміння на голову.
Цвяхи під нігті.
Він мене читає до останнього рядка.
Сідаю поруч.
Скривився:
— І давай, Володя, без шмарклів. Ти не єдиний на світі. 13 років ходиш і мовчиш.
Я дістаю чарки.
— Ні, — каже. — Ліки. Алкоголь — протипоказаний.
Світло вимикаю. Я — в ліжку. Він — на канапі.
У вухах відбиває барабан.
Він. Сказав.
Це.
Почекав.
Питаю.
— А чого Леся?
Пауза.
— Максим Славінський. Альманах. Лесин… Ларисин коханець.
У Пітері домовились: буде донька — назву Леся. Він в Центральній Раді. Запитай сам.
Він заснув.
А я лежу. Дивлюсь у стелю. До ранку.
Тепер все сказане. Крім завтрашнього.
Чи.
Він.
Знає? — про завтра.
> ПІДРУЧНИК УКР. ЛІТ, 10 клас:
«У своїй творчості Володимир Винниченко викривав безглуздя і штучність старої святеницької моралі. Виступав проти аморалізації людини буржуазним суспільством.»
4. CAMERA EYE [СИМОН]
Ц. Рада
28.06.1917 за н.ст.
Наступного ранку, 28 червня, було оформлено перший український уряд. Генеральний Секретаріат.
На чолі — Володимир Винниченко
(Перший заступник Голови Центральної Ради)
Фотографа викликали одразу після протоколів. Усі метушились.
Симону не дали стільця зі спинкою.
Вказали: сюди.
Крайній правий.
Стілець був нижчий за інші.
Його буквально посадили так,
що плечі провалились,
і на фото він здавався меншим,
ніж насправді.
Він сів. Обережно.
Спина боліла з ночі.
Ліки не подіяли.
Тулуб ніби просився всередину.
Але треба було триматись.
Не зігнутись — остаточно.
На ньому був піджак, стилізований під військову форму — щось між цивільним і фронтовим. Комір жорстко стояв, муляв, ґудзики відблискували, але це не був мундир.
Поруч — Єфремов в вишиванці, мовчки.
За спиною — Мартос, погляд сторожкий.
«Дивіться в камеру.»
Симон не міг.
Лише трохи повів головою.
Руки на колінах.
Пальці не стискались.
Його не призначили.
Дорадчий голос.
Обов'язки без повноважень.
“Звідти” не затвердили, сказав Володя і посміхнувся.
Фото було поставлене так, щоб той, хто мав в руках ножиці, міг одним порухом його зрізать.
> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЯ УКРАЇНИ, 10 КЛАС:
«28 червня 1917р. С.Петлюра був призначений Генеральним секретарем з військових справ.»
> НАУКОВА МОНОГРАФІЯ:
«Петлюра залишався головою УГВК, а не Генеральним секретарем...
Мав лише дорадчий голос. Підпису і повноважень не було.»
> ЩОДЕННИК В. ВИННИЧЕНКА:
«Сьогодні постала українська влада. Генеральний Секретаріат. Це був ідеальний Уряд. Основою його була добра воля, довір’я й спільна мета.
Було спекотно. Пив чай з лимоном.»
> ЩОДЕННИК С. ЄФРЕМОВА:
«Я в 1917 не пізнав колишнього Симона: виріс, споважнів, розвинувся.
В Центральній Раді в 1917–1918 року він був одним з найбільш вдумливих і розвинених політиків.»
[Примітка від автора. Ця фотографія в усіх підручниках, вікіпедії - всюди]
5. I AM YOUR FATHER (патрицид)
Київ, липень 1917
Міхновський не підвівся. Сидів, як завжди — рівно, вперто. Кабінет був у старому будинку, з товстими стінами й важкими запиленими завісами. Повітря застигло, як кисіль.
Симон помітив, що тут усе лишилось, як було: дубовий стіл, мапа з олійною плямою в центрі, газети з заголовками з минулого життя.
— Це ти? — спитав Міхновський тихо.
Симон зупинився перед столом. Кивнув.
— Я чекав тебе, — сказав Міхновський. — Ще тоді. Коли тебе висунули в Комітет.
Ти стояв збоку.
Симон мовчав.
— Я з тобою, завжди був і буду, — сказав нарешті.
— Знаю, — відповів Микола.
— Тому мушу знищити, — видихнув Симон.
Пауза.
— А чого саме зараз? — спитав Міхновський.
Симон подивився прямо:
— Бо їх стратять.
— Кого?