— Сам знаєш. Твоїх. Полуботківців. Якщо ти їм не скажеш розійтись — я це зроблю. Тоді вже не буде вороття.
Міхновський не повів бровою.
— Тебе вб’ють наступним. Дуже скоро.
Симон підійшов впритул. Обережно поставив на край стола руки — костяшками вниз. Ліву. Праву. Нахилився до Миколи.
Очі — в очі.
І тихо:
— Я передам, знайду спадкоємця.
І він піде далі. Навіть якщо мене не стане.
— Що ти передаш, чудо ти горохове, — проревів Микола, регочучи.
Симон не кліпнув:
— Що Україна буде вільною.
Микола понизив тон:
— Як? Через нас з тобою, мертвих?
Симон мовчки пішов.
Двері не скрипнули. Повітря не ворухнулось.
> СПОГАДИ М. ГРУШЕВСЬКОГО:
«Тоді ми ще не знали, що Симон Петлюра — це Міхновський,
тільки інтеліґентний і лагідний.»
6. HELLO DARKNESS [СИМОН]
Липень 1917
Київ, село Грушки. Нинішня станція метро Берестейська.
**Полуботківці — самочинно створений полк з Чернігова, що прибув до Києва, щоб проголосити незалежність України. 5000 душ**
Симон приїхав один, сам кермував.
Без охорони, без знаків. Вояки стояли щільно — мовчазні, запалені. Деякі ще з багнетами.
Він зупинився перед групою. Хтось вигукнув:
— Ми — не зрадники! Ми хочемо незалежності!
Його обступили. Хтось просив, хтось кричав, хтось уже благав.
— Ми ж за Україну!
— Ми не довіряємо словам!
— В Раді слабаки! Ви нас зливаєте!
— Хай Симон скаже!
Він слухав. Довго. Не перебивав. Не виправдовувався. А потім — став на якийсь ящик. Подивився поверх голів.
Промова була коротка. Голос довелося знизити. Очі теплі, сірі.
— Брати.
Я просив вас не вносити дезорганізації внаші ряди. Я не засуджую вашого гніву.
Але ви не маєте права на самочинство.
Ворог чекає, щоб ми розвалилися зсередини. Не давайте йому того.
Ми не можемо бути анархією. Має бути сила. І порядок.
Він зійшов без оплесків. Потім був наказ.
Роззброїти полуботківців.
Тихо. Офіційно.
Їх відправили на Західний фронт [першої світової]. Дуже скоро з 5 тисяч лишилося п'ятеро.
Поручник Міхновський був відправлений туди ж.
Симон вийшов з автівки. Крокував до будівлі Центральної Ради.
Ліва рука в кишені.
Дві багрові риски охопили зап'ястя.
Оніксовий хрест трохи охолоджував. Ніхто не бачив.
> Щоб жити серед вовків — треба стати вовком.
Inter lupos vivendum est, lupus fiendum est.
[Від автора. Документів про ці події майже немає. Дуже скоро, взимку, не буде кому захищати Київ.]
7. THEY CALL ME
Перед від’їздом, в своєму кабінеті, Володя сказав:
> — Зустрінь Розу. Ти єдиний, хто не їстиме з моєї тарілки.
Симон зиркнув, тихо:
> — Що ж ти так всього боїшся, лідер революції?
---
Київ. Липень 1917.
Вокзал дихає вогнем.
Роза стоїть біля колони. Валіза в руках. Телеграма в сумці.
Володя: “ТИ МЕНІ ПОТРІБНА. В КИЇВ”
Симон виходить на платформу рівно, без поспіху.
Жакет. Нові окуляри. Годинник на ремінці. Хустинка куточком. Оксфорди.
В руках — оберемок білих лілей.
Підходить. Вклоняється галантно.
> — Симон Петлюра. Підлеглий вашого чоловіка. — всміхається. — Я за описом не так повинен був виглядати?
Вона трохи здивована:
> — А яка у вас посада?
Симон посміхається:
> — Сам точно не знаю. Якою вам зручно мовою?
Вона дивиться на нього довше, ніж треба: — Що, ви справді не знаєте?
Він заперечує: — Ви з Москви. Жили в Парижі. Зараз — в Києві. Я не хочу помилитись.
Вона усміхається: квіти ніжні.
> — Des lys? Pourquoi pas des roses?
(Лілеї? А чому не троянди?)
> — Ce serait banal.
(Це було б банально.)
> — Mais ça aurait été dans le style de Volodia.
(Але це було б у стилі Володі.)
> — C’est pour ça — pas des roses.
(Саме тому — не троянди.)
---
Вони йдуть поруч. Не торкаючись.
Вона щось про погоду, про Сорбонну. Він киває.
А в голові Симона — Володіни фрази.
Ті самі, які той повторював у всіх листах:
“Коли вона сміється — це ти. Вона завжди – ти.”
І от вона — поруч.
Жива. Сонячна. Екзотична.
І Симон думає тільки одне:
> Як можна було її не розгледіти?
## #17. Одержимість
1. ÉTIQUETTE [ВОЛОДЯ]
Київ. Готель “Savoy”. Хрещатик, 38
[від. авт. між ЦУМом і КМДА]
Ген. Секретаріат. Липень 1917
Прийом. Спідниці. Корсети. Парфюми. Світські бесіди.
Я в нарядному. Але голий. Всім від мене треба тільки одне:
— А де ваша?
— Без жінки?
— Як же так.
Не може голова уряду бути неодружений.
Шампанське дзвенить. Шпажка від канапки вколола язик. Борода підходить, руку на плече, ніжно по-батьківськи: «Для твого ж блага, Володимире Кириловичу».
Їм треба проштампована самка.
> Jupe certifiée, — сказав би ВІН і скривив би губи. (*фр. схвалена спідниця)