Тут, у Львові, наприклад. Професор Грушевський: “Симоне, Чикаленко мене особисто прохав за нього. Такий простий, талановитий хлопець, треба допомагати земляку.”
Допоможу. Тільки цим і займуся. Більше ж нема чого робити.
Хочете послухати про “Львів — український П'ємонт?”
Або про каву?
Чи цікавіше те, що було в сортирі?
Я ж просив про допомогу. Викликати лікаря. Він мене не зрозумів. Не чув мого «Відчепися!». Просто тяг, як річ. Це було гидко. Я це запам’ятаю. Я вмію пам’ятати.
Отямився. Бачу, вже в нього вдома. Під чимось. Щось мені кололи. Голова плила.
Ви б що робили?
Ахаха. Ну я знаю. Ви чекали. Зараз він розплющить очі і… Ні.
Я зіграв ролю. Я ж актор взагалі.
Я добре граю. Як треба. В семінарії постійно на сцені. Вистави наші були… ого-го. Навіть Джульєтту можу.
Навчився різними мовами. Грецьку і латину в семінарії. Французьку вчу. Німецьку вже знаю. Бо війна близько. Відчуваю. Стануть у нагоді.
І в бібліотеці беру, і купую. Книжки про ораторське мистецтво. Навчаюсь тримати публіку. Мені треба. Зараз я тільки пишу статті. Виходить таке собі. Якщо чесно.
Але це ж початок?
А скоро вони стоятимуть і слухатимуть. Мене.
А Франко… Божество в моєму пантеоні. Одразу за Шевченком. Але того я вже не міг застати. Ходжу до них у маєток. Буває, сидимо до ранку. Він же не до всіх так. Мені пощастило. До речі, один знайомий каже, його батько дружив з Шевченком. Думаю, бреше.
Володі сам Франко нецікавий. Він хоче рецензію. Визнання великого письменника. Знавця душ і майстра слова. А ще краще, дві рецензії.
В мене є мета. Я знаю, чого хочу.
Зараз я в соцпартії. Інших все одно нема. Партії — це пил. Міхновський мені таке казав. І пішов з нашої когорти. Вища мета: українська держава. Буде треба, помру для цього. А поки мушу грати. Щоб вижити.
Так, політика поперла. А терпіть. Бо це теж важливо для сюжету.
Харлампійович (Чикаленко) може, візьме мене до себе в редакцію. Буду журналістом. Але шлях до нього лежить через Володю. Письменника-генія.
Чому я посміхнувся? Бо я вже, в 25, пишу непогано. Verba volant, scripta manent. Принаймні Франко так каже.
Тлумак. Мені ж не можна сміятися. Один зуб — сколений. З бійки. Ще в школі. За малих, яких лупцювали старші в бурсі. Я захистив. Назвали мене “єврейським батьком”. Їх всі били. А я захищав.
Не можу стерпіти, коли ображають слабших. У мені щось ламається, як чую писк беззахисного. Навіть звіра. А як це дитина — то все. Більше себе не контролюю. Зло треба ламати. Прямо, різко, без зволікань.
Досі не відпускає.
Симоне, витруси це все з голови.
Придумав собі борг. І оце “нечужі люди”. Хай забирає. Грошима. Твоє щастя, що я був без зброї.
Хочу їсти. Але я можу тільки влити в себе те, що хлюпається в моїй похідній манірці.
Намацую в кишені ще дещо — засмальцьований папірець. «Ну що, коли йдемо до Франка?» Від цього почерку мене вже трусить.
Знаю його, як облупленого. Буде йому. І Франко. І рецензії.
Як там у нас в семінарії казали.
Володя. Присягаюся тобі всіма святими всіх святих престолів: ти в мене отримаєш таке Золоте копіє, що сто років не забудеш.
Плюнув. На сніг. Я вдома.
Дочитали нудний монолог.
Тримайтеся.
Далі буде цікавіше.
P.S. головний герой мусить представитись.
## #4. Вілла. Франко
I. ПАНІ ФРАНКОВА
Січень 1905 р.
Львів, вул. Понінського (нині І.Франка) 150-152
Зараз в будинку Музей.
Вулиця Ponińskiego дихала січневою зимою: рипучою, терпкою, напруженою. Сніг тріщав під ногами. Перед чорною кованою брамою вілли, збудованої в швейцарському стилі, Симон на мить зупинився.
За парканом від Франка мешкав той, хто мав ключі від Києва: Михайло Грушевський. Франко звів віллу на його садовій ділянці, бо професор сам запропонував стати сусідами.
Маєток був новий, лишень кілька років як збудований. Висився на Софіївській горі, мовчазно і гордо.
Симон вийняв срібний кишеньковий годинник із чорним вензелем S.P на кришці глянув на стрілки і скривив губи.
Його погляд був холодним, наче мороз над ставком. Володі ніде не було видно.
"Запізниться. Йолоп. Ото так йому воно треба."
Одним рухом відчинив браму й переступив поріг. В домі було прохолодно. Єдиним теплим місцем була їдальня.
— Прошу вас, мій любий Симоне! — голос пані Франкової огорнув теплом, але в ньому жила легка туга.
Він уклонився глибоко, без жодної поспіхом вивченої метушні. Легким дотиком узяв її руку, і так само легко, без тіні фамільярності, торкнувся до неї вустами.
Очі підняв півпоглядом, а усміхнувся кутиками, вишукано, наче виконував давній ритуал.
— Пані Франкова, прошу прийняти цей маленький гостинець, — промуркотів він, простягаючи жерстяну коробочку, прикрашену пухкими янголятами в білих перах з арфами в руках. — На згадку про наше Різдво.