Чайні очі — уважні. Волосся темно-русяве, рівно пригладжене.
Мундир темно-сірий, коміром з тонкою бордовою ниткою по краю — ніби слід ще не засохлої крові, австрійський.
Ґудзики латунні без герба. Шинель — на плечі, як тінь. Штани щільно заправлені у чисті, начищені чоботи — фронт не стер у ньому людини.
При боці — австрійський офіцерський револьвер Steyr. M1912.
Nicht für den Kampf. Für Ordnung.
(нім. Не для бою. Для порядку.)
У долоні — мазепинка. Стоїть. Пряма постава.
— Від Миколи, Міхновського. — каже. — Сказав: мені до Вас, пане.
Симон зависає в думках.
Мов не бачить очей, а згадує.
Шкельця блиснули.
Вже знає.
Це — той. Наступник.
Nos in filiis transimus.
(лат. Ми переходимо в дітях.)
## #18. Знайомство
1. ВОКЗАЛ
Київ. Липень 1917. Перон.
Вона вийшла — і побачила його. Лілеї. Карамельний костюм, блискучі оксфорди, укладка. Усмішка.
— Mademoiselle Rosaliе? Subordonné de votre mari. J’ai l’honneur. (Мадемуазель Розалі? Підлеглий вашого чоловіка. Маю честь.)
Розі запекло. Мадемуазель — і чоловіка. Але вся Центральна Рада знає, що вони не одружені з Володею.
Цілує ручки. Валізу взяв без слів. Зростом як Володя, віком такий самий. Але пластичний, навчений. Чи це ТОЙ?
Роза злякалася. Невже в кожному з оточення вона тепер підозрюватиме того, що тримає на повідку її Володю.
Їдуть. Тонкі пальці на кермі, без обручки. Впевнені. Занадто. Саме такі, щоб не хотілося відірвати погляд.
Хтось перебіг дорогу. Прошепотів:
“Idioten”. І скривив губи.
Перед виходом — коробка цукерок.
— Прошу, Rosalie. Такі самі беру для донечки. Йде до школи восени. Трохи боїться. Каже: "Тінек (мене так називає), а що, як не знатиму якесь слово?" Я кажу — нічого, вивчишся. Любить квіти. І котів. Котів більше. — усміхнувся. — Вічно повна хата хвостатих. Дружина — вчителька. Поки вдома.
Роза бере цукерки.
НЕ ТОЙ
2. ЄВГЕН
Київ, штаб УГВК.
Кабінет Симона. Кінець жовтня, 1917
Симон сидить за паперами, сам, холодно. Одну ногу підібгав під себе, пальці повільно перебирають багрові чотки в кишені шинелі. Зайшов хлопець. Австрійська форма.
Так навіть краще.
— Від Миколи, Міхновського, — каже, не піднімаючи очей.— Зимно у вас.
Симон мовчить. Вже не перший. Може хоч цей. Боже, дай мені знак.
Симон підводить очі в окулярах, жорстко:
— Хто ти є, жовніре? І шо ти маєш на собі? Стрій, зброя звідки? Що забув тут?
— Коновалець, Євген, сотник, — каже суворо, знижуючи голос. — З Галіції, Воював на Маківці, проти москалів. Був в полоні по ріжних таборах. Втік. Дістався сюди. Хочу в регулярну армію. України. Зроблю все, що треба. Зброю ношу — Nicht für den Kampf, sondern für Ordnung. Не для бою, а для порядку. А ви, пане, звідки по-нашому вмієте?
В серці Симона підскакує. Боже, це він! Це ж та сама німецька фраза — це знак.
— Жив у Львові, був як ти, легінь… Кажеш, душу покладеш? Подивимося.
— Не переймайтесь, — киває Євген. — Рука моя не здригнеться, бігме. Не з такими мав справу.
Симон іронічно посміхнувся. Підняв очі на Євгена. Сірі.
— Добре. Прийду. В касарні, гляну, як там ся маєте. Рейвах розвели? Побачимось. Слава Україні.
— По всій землі слава. — Євген вже збирався вийти.
Раптом зупинився.
— А ви мене не пам'ятаєте? Ми ж два рази з вами зустрічалися. Я тут був в травні, на з'їзді і документи в червні у вас підписував.
Симон завис. Як так. Господи Боже.
— Цього разу точно не забуду.
Двері зачинилися.
Симон згадав 1901, семінарію. Вигнання. Миколу, з його фразою про славу Україні.
Коло замкнулося. Тепер Симон став Миколою.
3. У ПЕТЛЮР
“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).
Квартира Симона.
Початок жовтня, 1917
Кам’яні стіни. Готика. Флігель з баштою. Місток на другому поверсі, як до фортеці. Парапети — мов з казки для дорослих. Зверху гострий щипець з пінаклями. Дуже дивний будинок для Києва.
“Можете зайти, як буде геть самотньо”. У Рози так нікого в Києві і не з'явилося.
Принесла вино й цукерки. Квартира №3. Постукала.
Відчинила жінка. Курчаве біле волосся, темні очі, рідкісне поєднання. Віком, як і Роза.
— Ви до Симона? Заходьте.
У квартирі пахло яблуками. Один кіт пробіг, другий, третій. На полицях книги. На стінах кілька фото.
— Симон ще працює. Я — Оля.
— Роза. Дуже приємно.
На килимі дівчинка. Малює, бубонить. Коси з синіми стрічками.
— Lesiu, przywitaj się. Я зроблю чаю. Дам вам варення. Від свекрухи. Не знаю, куди дівати.
Сіли. Оля без намагання сподобатись. Їй ще не вистачало баб цього pierdolonego вдома.
— Ви працюєте?— поцікавилася Роза.
— Документи веду в шпиталі. І Леся. Мішала мови — вчу її.
— А ви не українка? — Роза здивувалась.