— Ні. Чоловік хоче, щоб Леся говорила українською. Польську вивчив. Для мене.
Роза кивнула, але серце кольнуло. А Володю ви знаєте?
— Так. Маю щастя. Він в Києві зараз? — чомусь різко зацікавилась Оля.
Розі цього не кажуть, вона ніколи не знає, де Володя.
Оля зиркнула. Темні очі ще почорніли.
Клацнув ключ. Дитячий голос і тупотіння:
— Tinek! Tata przyszedł!
Голос Симона — польською, м’який. Не той тембр, не ті фрази. Звуки кроків не такі.
Оля пробурмотіла: — Gdzie cię diabeł nosił?! — і пішла зустрічати. (Де тебе чорти носили).
Роза чула ходу. Сміх. Щось про зламану автівку і йти пішки пів години. Звук поцілунків. Один. Другий. Третій. Шарудіння в коридорі.
— Jego szmata tu jest, — прошепотіла Оля. (“Його шмата тут.”)
І голосом Симона: “Chcę cię. Ale poczekaj.” (Хочу тебе. Дочекайся).
Польську Роза не розуміла. Але в їхньому з Володею домі все було не так.
Симон зайшов. Галіфе, сорочка домашня. Волосся змочене. Рукави закотані. Де подівся весь той стиль?
В правій руці список речей на завтра. Олі на перевірку. На пальці блиснула обручка.
Роза глянула. Почерк чіткий, без хрестоподібної Т. Навіщо вона це. І так ясно.
Оля повернулась із свекрухиним варенням.
Кухня: чай, вино, цукерки. Леся пролітала із котом, то одним, то іншим. Симон сів біля Олі. Обійняв. Притягнув її до себе. Поцілунок: шия, губи. Дмухнув у вухо. Оля смикнула плечі від лоскоту і засміялася. Поправила одне вологе пасмо на лобі в чоловіка.
Роза спостерігала. Щось не складалося. Все було інакше: мова, постава, погляд. Інша людина.
На коліна їй стрибнув кіт.
> ДОВІДКА. 1994 будинку “замок лікаря”/Садиба Лапинського присвоєно статус пам'ятки. Жодної таблички про С.Петлюру нема. Флігель і башта розсипаються. Місток почали зносити. Врятували активісти. 2024р розробили план реставрації.
4. ПАВЛО
Київ, жовтень 1917. Терещенківська, Штаб УГВК. (Нині — перехрестя з вул. Скоропадського.)
Кабінет охайний. Карта Києва на стіні. Впорядковані папки. Все і всі на місцях. Симон біля столу — в звичній формі. На столі — стос документів.
— Павло Петрович. — Тон рівний, сухий. — Endlich sind Sie bei uns, Exzellenz (нім. Нарешті ви в нас)
Скоропадський заходить. Як і в Луцьку. Ідеальний.
— Штаб… Не как у нас, конечно. Но порядок.
— Ви хотіли побачити, з чого росте армія.
— Армию, господин Петлюра, строят генералы. А не журналисты с актёрами.
Симон не міняється, ні тілом ні голосом.
— Десять років я вивчав військову науку. Всі книги Києва і Львова. Не для звання. Для України.
— Вы и vögeln (нім. спите) с Украиной. Не иначе.
(Пауза. Придивився.)
— Этот ваш… как его… забыл, как сейчас это называется… Lenins Schlampe*.
(Підмигнув.)
— Пи-са-тель! Вроде армию собирается распускать?
(нім. ленінська підстилка)
Симон не зреагував. Нігті вп'ялися в долоню. Подає генералу папір.
— Це — запаси складу на Кудрявці. Пусто. Склади на Звіринці без належної охорони. Арсенал у червоній гнилі. Хто зачистить? Солдати не знають, кому вірити. Ви її не бачите, цю хвилю. Як у лютому не бачили, що здихає царизм.
— Что вы хотите? Конкретно.
— Говоріть українською. Українізуйте свою частину. Бороніть Київ.
— Что вы знаете. Ни звания. Ни должности.
— Мені не треба погонів, щоб бачити, куди саме все котиться. Дійте. Негайно.
(Пауза.)
— Не вірте. Навіть видихнути не встигнете.
— Это слишком даже для вас, господин Петлюра.
Симон подивився спокійно:
— Пам'ятаєте Луцьк? Хоч зараз не будьте l’hypocrite... На шинелі — Україна, а в серці — Романови.
> МОНОГРАФІЯ: За кількістю згадок в мемуарах П. Скоропадського лідирує С.Петлюра. Частіше за міністрів його власного уряду.
> СПОГАДИ П.СКОРОПАДСЬКОГО:
“Не прими я тогда быстрого решения, большевики были бы в Киеве еще в ноябре”.
> ПРИМІТКА. П. Скоропадський прийняв саме те рішення, якого від нього два місяці домагався С.Петлюра.
5. ЩЕКАВИЦЯ
Кінець жовтня, Київ, 1917
Останній теплий день. Пахне димом і яблуками. Листя стелиться бруківкою, небо синє.
Роза отримала записку. «Покажу місто». Почерком Симона. Володя був на засіданнях цього дня.
Післяобід на Пушкінській з'явилася невідома автівка. Роза сіла.
Симон. За кермом. Темно-сірий кітель з високим коміром. Відкладні прошиті манжети. Чорні шкіряні рукавички. При поясі — ніж в піхвах. Роза не знала, чия то форма.
— Мадам Винниченко. Київ чекає.
— Я ще не мадам, — засміялася Роза.
Скотились на Хрещатик. Семадені — тістечка, кава. Допоміг з пальтом, замовив усе. Гарячий шоколад з морозивом — їй, кава — собі. І звідки він знає.
— Морозиво не можу. Край зуба сколотий. Малого захищав колись. З ваших. Назвали “єврейський батько”.