Роза задумалася. Справа Бейліса, погроми по провінціях. Уже стільки років. Машинально розправила спідницю молочного кольору.
— Мадам, розслабтеся, справжнє задоволення тільки починається!
Симон явно чомусь радів. Сів навпроти. Розстібнув два верхні ґудзики на кітелі.
— Не все ж вам бути jupe certifiée (затвердженою спідницею), — усміхнувся, дзвякнув ложечкою по її чашці.
Нахилився до неї через стіл близько, в лівій руці тримав щось, манжет відблиснув золотом. Його подих пропік її вухо.
— Допивайте. Allez hop. Ось ще…Un bonbon sucré… qui enlève la douleur.
(Солодка цукерка… що знімає біль.)
М’ятні льодяники, з присмаком якогось листя. Після другої цукерки ґудзики на кітелі Симона почали танцювати. Він сміявся, щось казав французькою і латиною, слова перетворювались на ритм, що відбивав в голові і грудях — плавний і приємний. Десь в цей момент Роза перестала себе стримувати. Відчула те дивне і безконтрольне, що почало розвертатися знизу, зсередини.
Її повело. Підсунулася ближче.
— А тоді я в Сорбонні латину здавала… —почала Роза.
— Дайте вгадаю. Не здали, бо було похмілля після вечірки?
Роза здивувалась: звідки знаєте?
“Інтуїція” І посміхнувся янгольськи.
Став. Присів на підлогу поруч з Розою. Рука в темно-сірому манжеті з золотим галуном —різко вперлася в стілець, поверх її молочної спідниці. Між її колін. провів поглядом знизу до очей. Без доторку. Але Роза все відчула. І найстрашніше — чекала продовження.
Раптом підвівся. Блиснув годинник. Глянув.
Сказав:
— Ладно. Referme la coquille. On y va.
("Стуляй мушлю. Поїхали.").
І плеснув в долоні у неї над головою.
Рушили далі. З Хрещатика чигирями, через Поділ, далі — вгору. Автівка зупинилась на верхівці гори Щекавиці.
Роза вийшла першою. Їй здалося — ще крок, і вона полетить прямо цим нескінченним простором.
Під ногами — золоті куполи Подолу. Попереду Дніпро — і порожнеча. Цікаво, чи був тут Володя.
Симон вийшов слідом.
— В цьому місті не можна бути щасливим.
Роза здивувалася: Хіба…
Промовчав. У повітрі стояв запах вологої деревини - на горі стирчали трухляві хрести. Симон їх роздивився.
— Ви вірите в стосунки на все життя?— спитала Роза.
Загасив цигарку.
— Розалі, ви неймовірні. Кохаєте Володю, а він такий зайнятий.
І чарівно посміхнувся.
Останнє осіннє сонце котилося за край.
— Поїхали, мадам. Ви ж питали, яка в мене посада.
> ПРИМІТКА. В кафе “Семадені” легально продавалися м'ятні льодяники з листям Erythroxylum coca.
> ДОМОНТОВИЧ В. “Доктор Серафікус”: Тоді всі курсистки читали графа Аморі, Вербіцьку, у кращому разі — Винниченка. Для студентів — карти, пулька в преферанс, пиво; для курсисток — флірт, кава й тістечка у Семадені.
6. КАСАРНІ
Київ, Кудрявець, вул. Львівська, 24
(зараз вул. Січових Стрільців)
Галицько-буковинський курінь У. Січових Стрільців, казарми
Заїхали на подвір'я.
— Мадам, зачекайте тут.
Симон зник. Тут всі були в схожій формі. З-за стіни прогримів його голос — різкий, металевий:
— То що тут за йбаний цирк?! Ти ж погань. Два дні — і строк. Не зробиш — на багнета насаджу, через рота вийде. Ясно?
Розі здалося, що хтось пробив їй перетинки у вухах.
За кілька хвилин він вийшов з іншим — молодшим. Говорили пошепки. Симон на мить торкнув того за плече — коротко, якось надто щиро. Той кивнув.
Симон відчинив дверцята:
— Пані Винниченко, сотник Коновалець.
— Дуже приємно, — сказала Роза, вже без уточнення, що вона не Винниченко.
Молодик уклонився.
— На все добре, — додав він і зник.
Їхали мовчки. Під домом Симон тихо додав:
— À bientôt, madame. (Ще побачимось, мадам)
> ГРУШЕВСЬКИЙ М., Спогади: В той час в Київ з усіх усюд напливали галичани. Всі вони хотіли під протекторат Ц.Ради, а ще точніше С. Петлюри.
7. НІЧ
“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).
Роза прийшла з пакунком — дитяча кофтинка, теплі шкарпетки.
Відчинив Симон. В мундирі, застібнутий до шиї. Глянув на пакунок.
— Вони у Львові. Ще від учора, — сказав спокійно. — Проходьте. Ви вся мокра. В душ.
Клятий дощ, хоч би не захворіти. У ванній ідеальна чистота: рушники, мило, горнятко під щітку. Квартира була готова. Навіть коти десь поділися.
Мила руки, почула — вхідні двері клацнули. Чоловічий голос. Незнайомий, тихий. Кілька слів. Пішов.
Вийшла — Симон стояв біля столу, в окулярах, огорнутий димом, перекладав важку теку з паперами. Шкіряна, з ремінцем. На обкладинці — штамп німецькою. Вже в светрі.
— Хтось буде? — спитала вона.
Він відвів очі від документів. Випустив дим.
— Уже ні, мадам. Тримайте бруслю. Це Оліна. Грійтеся.
Було тепло. В кухні пахло гречкою, трохи сиром і чимось ще, після Олі. Симон дістав коньяк, налив у чашки — зручно тримати.