— Більшовицькі частини повинні вернутися до себе в росію.
— Україна виступає проти більшовицьких методів встановлення влади.
***
Під цим документом два підписи.
Голови Уряду.
Міністра війни.
***
## #20. Шевченко
ПРОЛОГ. РАНОК ПІСЛЯ МАГІЇ
Київ, Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).
Квартира Симона.
Кінець грудня 1917.
Темрява повзе на столицю.
Війна оголошена. З росії суне морок. Поки ще далеко, але невідворотньо. У ванні — гудіння труби, слабка вогка пара підіймається до стелі. Промені сипляться з малого вікна. Such a comfortable place. Присмак заліза під язиком.
Симон — сидить на чавунному борті, мокрий. Блідий. Блює у жерстяну миску.
На лівому стегні зверху свіжий синець. Бордова смуга оперезує тіло. Виразна крупна пляма на животі по центру цієї смуги. Від талії вниз потертості. Проте обличчя чисте. Під ванною рудий кіт, дивиться на нього.
— Марек, хоч ти… припини… — бурмоче Симон і пірнає в теплу воду.
Оля. Входить. Тихо. Домашня тепла сукня, брусля. Повстяні капці. Несе горня завареної трави. Завжди лікує.
Скептично, але рівно:
— Znowu biłeś jakiegoś smoka? Kolejnego? (Знову дракона давив, чергового?)
(Пауза, розглядає тіло)
— Nowy repertuar?
(Новий репертуар?)
Симон киває. Сьорбає. Повільно.
Оля сідає на ослінчик поруч. Погляд — на синці і подразнення ніжних місць. Потім — в очі.
— Zażywałeś coś? (Вживав щось?)
— Вийшло нарешті.
Пауза. Тиша.
Оля:
— I co, było warto? (Було того варте?)
Мовчить. Дивиться на кахлі, як завше. Завше ці лазурові кахлі.
Оля киває в бік антресольки.
— Dać coś? (Дати щось?)
— Вже ні.
— Ile tym razem dni będziesz dochodził do siebie? (Скільки днів оклигатимеш цього разу).
Симон криво посміхається.
— Недовго. Неглибоко.
Він підводиться. Обтирається. Вдягає теплий халат. Намагається підперезатися. Шарпається від болю. Сідає на борт. Повертається тулубом до неї, босий, з вологим волоссям.
— Москалі зайдуть в Київ. Готуйтеся їхати. З малою. Я — лишусь.
Оля дивиться. Спокійно.
— Kocham cię. Я тебе кохаю, — каже він обома мовами.
Оля не відповідає. Торкається легко вустами його чола — чи нема гарячки. Мовчки встає. Йде ставити чайник. Марек за нею.
************
На тумбі — комплект.
Кобзар — в пів долоні. Чорна шкіра, м’яка палітурка, сліпе тиснення. Для таємної кишені. Багрова плетена закладка, як розсічена вена.
Поруч — чотки. Ті самі. Намистини кольору запеченої крові, чорний оніксовий хрест. Китичка — як остання крапля на шкірі.
Бере. Обмотує чотки навколо зап’ястя — раз, два. Ковзають по шкірі вільно, приємно. Якщо три — як браслет, тужче. Проте так ніхто не бачить.
Кобзаря — до кишені. Найцінніший подарунок. Одягається. І згадує.
***************************
I. ДІМ РУСОВИХ
Полтава. 19 лютого 1900 р.
Стоси книжок, зошити, запах печених яблук. Густий дим. Під стінами — темні шафи, на вікнах білі фіранки з прошвою, на столі — самовар, сирники, листівки з репродукціями. Софія Русова в теплому, строгому вбранні, зачесана стрічками, розмовляє з грузином. У вікні — земська управа, навпроти.
Сотні гостей звідусіль. День народження Шевченка. Буде трус, знову. Але поки чай, вірші, дискусії. Обшуки неодмінно, але не зараз.
Русови тут лише рік. Довкола них — весь квіт, в кожному місті. Зараз це Полтава. Варто їм з’явитися десь, як за місяць — гуртки, підпільні школи, літературні вечори.
Симон стоїть біля стіни, гріє руки об гаряче горня. Окуляри. Сорочка і камізелька на ґудзиках — щільно, плечі і талія акцентовані.
Тіло струнке, спина рівна. Обличчя чисте. Вусів нема. Риси дитячі, губи пухкі. Йому двадцять, та ніхто не вірить. Але очі надто уважні, холодні.
Повз пролітають двоє панночок в сценічних костюмах — чиїсь доньки. Одна ховає усмішку, інша, більш гнучка, виринає перед ним:
— Пане… — дзвенить, грайливо. — Допоможете?
Симон прицільно ніяковіє.
— А що… вам … треба?
Дівчина повертається спиною.
— Застібка заклякла. Просто тут, біля талії. Допоможіть. Потримайте моє волосся і вправте її.
Дівчина повертається спиною.
Симон тримає одною рукою її кучері, Всі навколо стежать. Хтось сміється.
Дівчина робить крок назад. Втискає Симона в стіну.
— Отут, — дівчина нахиляється. — Будь ласка…
Стегна в стегна.
Симон підіймає руку, друга на волоссі. Торкається застібки — легко. Невидимо для всіх пальці пірнають між корсажем і поясом нижче, ніж треба, довше, ніж треба і глибше, ніж треба.
Дівчина починає танути, а глядачі пирскають з наївного дурника: не вміє застібку вправити. Якби знали, що насправді діється.
Симон невпевнено відступає. Опускає очі. Зітхає. Запинається:
— Дівчата, так не можна. Я… я семінарист. Я … служу Богу.