Всі валяться зі сміху. Ото дурне.
— Та ну, невже ви ще… нікого не цілували? — дівчині не смішно. Пальці. Волога. Голос збитий.
> «Simone, tu la veux, cette fille. Avoue-le.» (Симоне, ти ж її хочеш. Зізнайся.)
І тільки ледь-ледь, на дні зіниць, —
бісові вогники. Зіграв. Повірили.
Допиває чай.
Дівчата губляться, як метелики.
Софія Русова, проходячи повз, легко торкається його плеча:
— Таки прийшли до нас?
— Хіба вам можна відмовити, пані?
— Ви вже в наших списках, юначе. Олександре! — гукає до чоловіка. — Це той, що в бібліотеці постійно Шевченка виписує!
Олександр Русов підходить, киває. Дивиться з-під лоба.
— Добре, — каже. — Добре, що читаєте.
До кімнати ввалюється Євген Чикаленко в картатому костюмі, вуса, рухи ледь розхитані — sous chauffé, після вечері з вином. Шарудить, кидає кілька жартів до поляків і врешті підходить до Русових.
Зупиняється біля Симона. Вдивляється.
— Що це за синьоока трепетна лань? — шепоче до Софії, не особливо стишуючись.
Пауза. Потім в обличчя хлопцеві:
— Ти, часом, не поет? А то я шукаю. Нового Шевченка. Або Франка. Хоч когось, щоб не як оці всі вульгарні писаки про пристрасті і кохання до гроба. Des crétins primaires sans talent
(фр. безталанні кретини).
Софія дивиться на Симона поблажливо:
— Він не поет. Радше актор. Але може ще згодитись.
— Ага. Ну, хочеш бути корисним — знайди мені Генія, — Чикаленко скривив усмішку. — Справжнього. Без страждань на публіку й без оцих “що хотів сказати автор”. Я вкладу гроші — якщо що…
Симон вправляє окуляри:
— Якщо хочете, знайду. У мене є... знайомі.
— Ну от. Уже краще, — каже Чикаленко. І, по-батьківськи, ляс по плечу:
лише Генія. Інших і так, як багна.
Старші відходять. Симон палить. Рушає ближче до дверей. Тільки б не проґавити.
— Губи в тебе — як у повії, — шепоче хтось із хлопців поруч. — Солодкі. Віддаєшся хлопцям…?
Симон розвертається. Мила посмішка. Цигарка між пальців. Плавно облизується, затягується, підсувається, і повільно видихає хлопцю у вухо. Голос як сталь:
— Вихрещу тебе. По повному. Обряду. Пішли. Тобі сподобається.
Хлопець чомусь вирішує загубитися. А Симон знову святе дитя.
Раптом. Тріщать двері.
І тиша.
Заходить Микола.
Міхновський.
Сьогодні він неймовірний.
Озирає кімнату — зупиняє погляд на Симонові. На мить. Фіксує. Легка усмішка. Йде далі.
And nothing else matters!
> ПРИМІТКА. Чикаленко дуже не любив Міхновського. Попри те, що і той, і той дружили з Шеметами.
> ПРИМІТКА #2. Русови були в Полтаві менше 3 років. І якраз в це “вікно” потрапив Симон.
На тому будинку зараз гранітна дошка з Миколою. Місце першого прочитання “Самостійної України”.
II. MANIFESTO
Симон збоку. Щоб Микола його бачив. Нема ні холоду, ні простору. Лише пульс. Лише ВІН.
Адвокат Міхновський. Вигнаний з Києва в Харків. Зараз тут, у Полтаві. Двометровий. Справжній. Кожне слово, як калене залізо. Виголошує програму ВІЛЬНА УКРАЇНА.
> — Ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою.
Симон міцніше стискає чотки. Його єдине заземлення.
> — Ми не допустимо, щоб проміння свободи всіх націй заблищало на наших рабських кайданах.
У грудях тисне. Весь світ спресовано. Один чоловік. Один голос. Ритм.
> — Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!
Симон тремтить. Чотки вже тричі обмотані. Дивиться в підлогу.
Хвиля — і його відпускає. Як благословення. Симон підводить голову.
Очі… стають сірими. Густими. Небезпечно щасливими.
Я буду як він.
I was born this way.
> — Часи вишиваних сорочок і пісень минули і не повернуться. Українська інтеліґенція стане до боротьби за свій народ. Кривавої і безпощадної. Нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад.
Микола закінчив промову. Слідкував. Малий — збоку. Вдяг-таки подаровані чотки. Діло буде.
Симон не знає, але Микола тут заради нього. Все тільки починається.
III. ЛИСЕНКО
(Пройшов рік)
Полтава, 1901 рік. Дім Русових.
Наближаються Шевченківські дні.
Навіть затишніше, ніж зазвичай: пахне грушками в кориці, кавою, пилом на книгах і коньяком.
У гостях Микола Лисенко.
Композитор, зірка епохи. Давній друг родини. Софія тримає в пальцях клаптик паперу:
— Читай. Наш семінарист. Сонечко. Відчайдух. Запрошує тебе.
Лисенко розгортає аркуш.
Читає вголос, як ноту:
> — «Будемо співати кантату Шевченка. Якщо хочете — приходьте.»
— Мою кантату? Просто — приходьте?
Злегка тягне він, підіймаючи брову.
— Угу, — сміється Софія. — Сонечко знає, чого хоче. Хор у семінарії веде. Керує.
—А голос… — вона зупиняється, смакує. — Срібна струна. Чистий, високий, дзвінкий, сироти по спині. Міг би співати соло в опері. Не хоче. Каже не його.