— Самовпевнений, — з усмішкою каже Лисенко. — Люблю таке.
— Молоде, — сміється Софія. — Але. Може кимось стане.
— Та я вже бачу, — каже він. Складає аркуш, як партитуру. — Часу в мене обмаль… Хоча…цікаво почути того, хто не хоче співати.
Софія крізь усмішку, майже муркоче:
— Ну ти нам на весілля таку красу створив… А я тобі — лібрето для «Кози-Дерези». Раз можна й до хлопців.
Лисенко злегка кланяється:
— Коза наказує — маю слухатись.
IV. Б'ЮТЬ ПОРОГИ (ДИРИГЕНТ)
1901. Полтава. Шевченківські дні.
Актова зала семінарії. Холодно. Голосно. Передчуття.
Виконуватимуть заборонену кантату забороненого Шевченка. Композитор тут.
Хор в лінію.
Ряси чорною плямою.
Симон на чолі. Мовчить. Керує. Рукави і спідниця порухом.
Окуляри. Котяча пластика.
Маестро за кулісами.
Після короткої паузи:
— Гратиму, якщо той білявий співатиме. Петлюра — наче, так.
Симон не заперечує.
Рояль ожив в руках у Лисенка.
Хор починає.
Симон — один з. Виводить тенором:
> “Б'ють пороги; місяць сходить,
Як і перше сходив…”
Голос прозорий, без вібрації, як скло.
Лисенко підводить очі. Зупиняється.
— Тепер solo. Я веду. Ти — голос.
Симон виходить уперед.
Знімає окуляри.
Трохи нижче голову. Стиснуті пальці.
І співає:
> “Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив…”
Тиша як безодня.
Напружений. Дихає неглибоко.
Голос — ідеально рівний. Тонке лезо.
Лисенко раптом прибирає руки з клавіш.
Нема роялю.
— Без мене.
— До кінця.
— Сам.
Пауза. Безодня.
Симон дивиться у зал — чорні силуети, як привиди. Без шкельців все розмазане.
На Лисенка. Це наказ.
Симон a cappella:
> “Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!..”
Голос — тепер без опори. Ще сильніше.
Піт тече по хребту.
Серце — барабаном.
Очі — скляні.
Але веде.
> “Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…”
Слово, як лезо по ятрі.
Кожен рядок —вирваний з м’яса.
Кожна пауза —тремтіння перед вибухом.
> “От де, люде, наша слава,
Слава України!”
Після останнього рядка — нікого немає.
Ні залу, ні болю, ні страху.
Тільки порожнеча і дзвін.
Оплески не наважились народитися.
Лисенко підходить. Обіймає хлопця за плечі.
— Вам не співати. Вам людей вести.
Керуйте. Інакше загинете.
Симон мовчить. Торкається хреста під рукавом.
— Тому й диригую, — тихо.
Лисенко йде.
Симон лишається.
Чорна сукня тисне.
********
> КІНЕЦЬ КАНТАТИ:
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю,
В чужій домовині.
(Т. Шевченко)
********
> ПРИМІТКА. Вам не здалося. Вся кантата повторює життєвий шлях Симона. Але в 21 рік він цього не знає.
> ПРИМІТКА #2. З палаючого Кам'янця на останні гроші Симон відправить в Європу учня Лисенка, Кошиця, з “Щедриком” нести світом українську пісню.
** І кантата, і Лисенко — все правда. Голос, гідний оперної сцени, у Симона був. Тільки чули його лише близькі і друзі.
V. ВИГНАННЯ
Полтава. Семінарія. 30 днів по тому.
За місяць до завершення.
Зачинщика і лідера.
Вигнали із семінарії.
“Пєлі пісні на своєй мове.
Етого іхнєго запрєщонного поета”.
“Політічєскі нєблагонадьожний”.
За мазєпінскій дух.”
Росія заборонила вчитися.
Дядько єпископ не втрутився.
Петлюра = мазепинець.
Тепер ліцензований.
Симон мовчав.
Один із викладачів:
— Шкода. Ви ведете людей. Мали стати єпископом.
Симон коротко:
— Митрополитом. Буду. Просто не в церкві.
Виключений, але обраний.
Делегат на всеросійський студентський з’їзд від Полтави.
Повертається. Арешт.
Батько продають землю, щоб витягти.
Мати довго мовчать.
Тікає на Кубань.
Губернський розшук.
Етнографічна експедиція: українська пісня. Архівіст. Фольклорист.
Вчитель в міському училищі.
Опіка історика Федора Щербини.
Назве Симона спадкоємцем.
1937 на смертному ложі кликатиме.
На Кубані Симон починає писати.
Статті і огляди. Видається.
Працює з Кошицем.
1904 у Полтаві. Але знову треба ховатися. Політичний злочинець.
“Посягає на устої россійской государствєнності”.
Загально-імперський розшук.
Пішов на підвищення.
Тікати.
Цього разу — Львів.
Університет. Лекції. Грушевський. Франко.
І не тільки.
> СПОГАДИ В.ВИННИЧЕНКА: Петлюра так і лишився недоучкою. Вигнали, бо провалив іспити.
> ПРИМІТКА. Дядько Симона, Сильвестр (Ольшанський) — архієпископ.