До кінця дня станція трималася.
Коли червоні прорвались, українці відступили.
Загинуло понад п’ятдесят. Допитували і стратили. Катували. Щоб інші боялися. Якщо ви собі щось уявили — множте на 10. І вирізані зірки на спині.
Того ж дня — на станцію Бобрик прибув С. Петлюра з Гайдамацьким Кошем. З ним Червоні гайдамаки, кіннота, артилерія. Армія. На фронт їх не перекинути.
Не тому, що не хотіли. Ті, що послали дітей, не знали, коли й звідки прийде війна. Думали, з Полтави. Там і були основні сили.
Гайдамаки ще тримали лінію — два дні. 30 січня вирішили: тягти не можна. У Києві утирки на “Арсеналі”. Столиця горіла. Треба рятувати державу зсередини.
Січовики лишили прикриття. Решта — до Києва.
У ніч на 2 лютого вісім ешелонів українських військ відступили до Броварів. У червоних вирішили: втеча. Насправді — маневр. Зберегти Київ.
Петлюра не посилав юнкерів.
Не був у Києві. Не ухвалював наказу. Він прибув пізно, раніше не міг.
Перехопив те, що лишилось. Повів туди, де горіло. На столицю.
Крути — не поразка. Надлом.
Досі кривавить.
—--
А потім — ніч. В Дарниці. На підступі до Києва.
Штаб-вагон. Симон за паперами. Хтось поклав папір і вийшов.
Список полеглих. З характеристиками.
Двадцять вісім прізвищ. З описом. Це лише ті, чиї тіла знайшли.
Один був записаний:
> “невідомий студент, черевики з латкою, у кишені — образок”.
Читав по одному. Повільно.:
— Не я їх послав... Не я...
А потім — подумки — інше:
> Але ж знав. Фронт латають дітьми. І... що? Їхав. Планував.
Ковальчук Андрій. 17 років. Гімназист.
— Симоне Васильовичу, а ви знали Франка? — запитав він Симона тоді, після виступу. Актова зала. Перша київська гімназія.
Тоненький, з пальта трохи виріс, темне жорстке волосся, і очі — чорні, як у…ладно. Тільки чисті.
— Так, — відповів Симон. —Без "Васильовича", Так.
— А правда, він співав під час арештів?
Симон усміхнувся. Правда.
Хлопець помовчав, затримав погляд.
Потім зітхнув і додав:
— Приходьте до нас на випуск. У червні. У нас вистави. Франка зіграємо. Тільки не забудьте мене!
І Симон — що дивно — кивнув. Нікому не обіцяв. Ніколи. А тут:
— Прийду.
Тепер він рядок в списку.
Ковальчук Андрій. 17 років.
Залишки гімназичної форми. Тіло понівечене. Без очей. Кульові. Численні.
Не буде випуску.
Не буде питання про Франка.
Не буде нічого.
Навіки сімнадцять.
Симон так само тягся. До Миколи.
Збулося. Виріс.
Андрія — не буде. Ніколи.
Він тільки подивився. Запитав. Запросив.
І зник.
Майбутнє. Без очей. З кульовими.
> “Ці хлопці — як я. Тоді. Без багна. Без цинізму. Без брехні. Справжні.”
В роті — гіркий метал. Лоб гарячий.
Очі пересохли. Кашель душить.
> “Я живу. Вони — ні. Їх віддали смерті. Бо не було кого.”
Вийшов надвір. На сніг. Щоб остигнути. Вітер по щоках, сніг за каптур.
Чорне димне небо — без зірок.
> “Не я їх послав. Але це моя країна. Значить, і мій гріх.”
Хтось ішов повз.
— Пане отамане... що з вами?
> Вмерла частина мене.
> ПРИМІТКИ
1. 16-річний Григорій Піпський, перед розстрілом заспівав гімн України, спів підхопили інші, після цього пролунали постріли. (Це не можна ані спростувати, ані підтвердити).
2. За рішенням Ц. Ради, 19 березня 1918р. тіла урочисто поховали на Аскольдовій могилі. Були всі. Грушевський читав промову.
3. 29 січня 2007р, коли В. Ющенко підписав Указ «Про вшанування пам’яті Крут».
4. П.Тичина в березні 1918р. написав вірш. Був на похованні. Все життя приховував зв'язок з УНР.
>На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт!
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
IV. MAMA SAID (ПОЛТАВА) [СИМОН]
Штаб-вагон. Папери. Дим. Кавник. Холодний.
Симон написав листа:
> Василю. Забери маму. І Степана.
Ти її знаєш. Переконай. Якщо ні — хоча б хлопця.
Василь — товариш по семінарії, вони жартували: двоє, малих білявих вічно голодних бурсачки. Тепер — член Центральної Ради. Людина, якій можна довірити цінне.
Він відповів. Але мати відмовилася:
> — Мене тут поховають, синку. Я нікуди не поїду.
Емоцій вже не було.
Симон не перечив.
Василь привіз. Степана, племінника. Дев’ятнадцять. Уже офіцер. Служив у тому форту, де колись тримали Шевченка.
Симон зустрів мовчки. Подивився. Чубчик. Ще кругле обличчя. Передав дядькові срібний хрестик (від бабусі Олі).
— У нас у родині дивна історія, — сказав. — Якщо хлопець іде в семінарію, як я, потім керує військом.