Выбрать главу

— За мене Грушевський теж скаже. І Русова. Друг мій страждає, я думаю. В веселій компанії, з лярвами. — докинув хлопець.

Франко, ще не встигши всістися, махає люлькою:

— Біс із ним! Поки не почали… Ти ж, Симоне, знаєшся із тим недоумком?

Симон спокійно:

— Яким саме?

Франко, хмикнувши:

— Та з ким же ще? З Максимом тим клятим, Славінським!

Симон кутиком вуст:

— Знайомий, але то тілько будуча робота, як пощастить. А що?

Франко сів за стіл. Рудий хвіст стрибнув йому на плечі. Іван Якович розводить руками, іронічно:

— Дай єму копняка по сраці… воно сі дурне на цілу голову. Лесю втратив! Стільки літ минуло по ньому — сама шелупонь коло неї. Казав їй: єден Максим вартує. А він, десять років до неї що… Весну вони стояли і слухали…

Кіт на плечах уважно дивиться на господаря. Той стукає кулаком по столу, сердито:

— А тепер вона взагалі си вчепила в того Квітку паскудного. Господи, злізь та подивися!

Симон рівно, немов ставлячи противагу:

— Бачив Максимову жінку. Годна.

Франко зітхає, але ще раз рубає:

— Може й так, може й так… Але Лесю втратити — що об дуба головою. Не забудь, Симоне: скажи єму, що він козел.

Симон кивнув і засміявся, перекаже неодмінно, якщо побачить, або в Києві, або в Пітері.

Симон їде додому. Він фізично відчув це солодке відчуття тепла аж до пальців на ногах. Рідний Київ.

Рудий нахаба остаточно заснув на плечах живого класика. У повітрі завис густий дим.

Франко крутив перо в руках.

Тон його різко змінився:

— Обмізкував? То на що ти підеш заради мене?

Симон глянув прямо в очі:

— Я готовий.

Франко уважно подивився.

Це не була відповідь на його питання.

Але теж прийнятно.

У кабінеті, поміж книжок і тютюнового диму, згустилась тиша.

> ПРИМІТКА. 1902 р. дім Франків першою відвідала Леся Українка. До матері вона писала: «Далеко дуже той дім, аж за містом. Місце гарне і хата нічого собі».

> ПРИМІТКА 2. Музикознавець Климент Квітка записав на фонограф голос І. Франка, ми його можемо чути сьогодні. В 1917р. член Ц. Ради, заст. ген. секретаря судових справ.

## #5. Львів. Раб Божий

Львів. Січень 1905р.

(Володя)

Квартира Володі

I. МАРЕННЯ

Час провисає в повітрі.

Загнав себе в кут. Не може він бути сильнішим.

Це я. Це моя роля бути першим!

Я сидів на тому тухлому з’їзді паяців і все бачив. Публіка хоче слухати ЙОГО.

Не мене, письменника, генія, якого сам Горький похвалив (отримав листа: обіцяють гонорар, запрошує до себе!).

А його, Симона-недоучку. Сірого. Ніякого.

Я. Повинен.

Бути.

Першим.

Головним. Єдиним.

Не він.

З його блідою шкірою. З його потертим одягом.

Я знову це відчуваю. Його нерв. Сухожилля. Безволосе дихання тонкої випещеної попівської шкіри.

Дух тютюну і чогось мені невідомого. Та ніч, різдвяна.

Нині цей запах закарбувався в мені гірше всякої сургучової печатки.

Хочу залізти всередину. Не в тіло. В голову.

Його воля — моя. Щоб його думки — мої.

Зламаю ребра. Виверну шию. Бо слабший. А я можу.

Дивлюсь у шклянку: він сміється. Вправляє свої попелясті пасма.

Крижаний блиск. Вуста. Що чоловіку не пасують.

Я вию. Всіма нутрощами.

Хотів бути письменником. Дурень, підпис змалював з Шевченкового.

Хотів стояти поруч із клясиками. Був за крок від мрії. Франко. Я мав шанс. Сам все зруйнував.

Злякався до дрижів.

Не пішов. Якби був там, Франко би все побачив.

Хто б я був після цього?

Біль всередині. Пекло в роті. Кислячина під язиком.

Кірки сперми й запах поту на пом’ятому невипраному одязі.

Гидко. Сам собі огидний.

Ти хотів слави, Володя. Отримав ганьбу.

Череп тріщить, мов перестиглий херсонський кавун у вересні.

Він до мене приходить, щойно заплющу очі. Вночі. Іноді в одязі. Іноді без.

В окулярах. Вишуканий. Страшний.

Який я йолоп. Обірви це в собі, Володю. Припиняй.

Справжній письменник повинен страждати, але чи настільки?

Я намагався писати. Кілька малих форм: есеїв, оповідань. Заробити копійчину. Відволіктися.

Так ні.

В кожній дитині, хлопці, жінці я описую ЙОГО.

Він дивиться на мене з кожного написаного рядка.

Жінки. Йдуть перед очима суцільною розмазаною лентою.

Всяка — його примара. Поштовхами втомленої плоті я намагаюся вичавити його з себе.

З кожною. Марна справа.

Чим гірше, болячіше буде їй — тим легше мені.

Але забуття триває лише мить. Далі все по колу.

Худі, товсті, юні, старші — мені все одно.

Оця сьогоднішня, служниця. Ласі стегна, повні груди, темне волосся, як у мене.