— За мене Грушевський теж скаже. І Русова. Друг мій страждає, я думаю. В веселій компанії, з лярвами. — докинув хлопець.
Франко, ще не встигши всістися, махає люлькою:
— Біс із ним! Поки не почали… Ти ж, Симоне, знаєшся із тим недоумком?
Симон спокійно:
— Яким саме?
Франко, хмикнувши:
— Та з ким же ще? З Максимом тим клятим, Славінським!
Симон кутиком вуст:
— Знайомий, але то тілько будуча робота, як пощастить. А що?
Франко сів за стіл. Рудий хвіст стрибнув йому на плечі. Іван Якович розводить руками, іронічно:
— Дай єму копняка по сраці… воно сі дурне на цілу голову. Лесю втратив! Стільки літ минуло по ньому — сама шелупонь коло неї. Казав їй: єден Максим вартує. А він, десять років до неї що… Весну вони стояли і слухали…
Кіт на плечах уважно дивиться на господаря. Той стукає кулаком по столу, сердито:
— А тепер вона взагалі си вчепила в того Квітку паскудного. Господи, злізь та подивися!
Симон рівно, немов ставлячи противагу:
— Бачив Максимову жінку. Годна.
Франко зітхає, але ще раз рубає:
— Може й так, може й так… Але Лесю втратити — що об дуба головою. Не забудь, Симоне: скажи єму, що він козел.
Симон кивнув і засміявся, перекаже неодмінно, якщо побачить, або в Києві, або в Пітері.
Симон їде додому. Він фізично відчув це солодке відчуття тепла аж до пальців на ногах. Рідний Київ.
Рудий нахаба остаточно заснув на плечах живого класика. У повітрі завис густий дим.
Франко крутив перо в руках.
Тон його різко змінився:
— Обмізкував? То на що ти підеш заради мене?
Симон глянув прямо в очі:
— Я готовий.
Франко уважно подивився.
Це не була відповідь на його питання.
Але теж прийнятно.
У кабінеті, поміж книжок і тютюнового диму, згустилась тиша.
> ПРИМІТКА. 1902 р. дім Франків першою відвідала Леся Українка. До матері вона писала: «Далеко дуже той дім, аж за містом. Місце гарне і хата нічого собі».
> ПРИМІТКА 2. Музикознавець Климент Квітка записав на фонограф голос І. Франка, ми його можемо чути сьогодні. В 1917р. член Ц. Ради, заст. ген. секретаря судових справ.
## #5. Львів. Раб Божий
Львів. Січень 1905р.
(Володя)
Квартира Володі
I. МАРЕННЯ
Час провисає в повітрі.
Загнав себе в кут. Не може він бути сильнішим.
Це я. Це моя роля бути першим!
Я сидів на тому тухлому з’їзді паяців і все бачив. Публіка хоче слухати ЙОГО.
Не мене, письменника, генія, якого сам Горький похвалив (отримав листа: обіцяють гонорар, запрошує до себе!).
А його, Симона-недоучку. Сірого. Ніякого.
Я. Повинен.
Бути.
Першим.
Головним. Єдиним.
Не він.
З його блідою шкірою. З його потертим одягом.
Я знову це відчуваю. Його нерв. Сухожилля. Безволосе дихання тонкої випещеної попівської шкіри.
Дух тютюну і чогось мені невідомого. Та ніч, різдвяна.
Нині цей запах закарбувався в мені гірше всякої сургучової печатки.
Хочу залізти всередину. Не в тіло. В голову.
Його воля — моя. Щоб його думки — мої.
Зламаю ребра. Виверну шию. Бо слабший. А я можу.
Дивлюсь у шклянку: він сміється. Вправляє свої попелясті пасма.
Крижаний блиск. Вуста. Що чоловіку не пасують.
Я вию. Всіма нутрощами.
Хотів бути письменником. Дурень, підпис змалював з Шевченкового.
Хотів стояти поруч із клясиками. Був за крок від мрії. Франко. Я мав шанс. Сам все зруйнував.
Злякався до дрижів.
Не пішов. Якби був там, Франко би все побачив.
Хто б я був після цього?
Біль всередині. Пекло в роті. Кислячина під язиком.
Кірки сперми й запах поту на пом’ятому невипраному одязі.
Гидко. Сам собі огидний.
Ти хотів слави, Володя. Отримав ганьбу.
Череп тріщить, мов перестиглий херсонський кавун у вересні.
Він до мене приходить, щойно заплющу очі. Вночі. Іноді в одязі. Іноді без.
В окулярах. Вишуканий. Страшний.
Який я йолоп. Обірви це в собі, Володю. Припиняй.
Справжній письменник повинен страждати, але чи настільки?
Я намагався писати. Кілька малих форм: есеїв, оповідань. Заробити копійчину. Відволіктися.
Так ні.
В кожній дитині, хлопці, жінці я описую ЙОГО.
Він дивиться на мене з кожного написаного рядка.
Жінки. Йдуть перед очима суцільною розмазаною лентою.
Всяка — його примара. Поштовхами втомленої плоті я намагаюся вичавити його з себе.
З кожною. Марна справа.
Чим гірше, болячіше буде їй — тим легше мені.
Але забуття триває лише мить. Далі все по колу.
Худі, товсті, юні, старші — мені все одно.
Оця сьогоднішня, служниця. Ласі стегна, повні груди, темне волосся, як у мене.