Степан сміється:
— А я офіцер.
— Отож. Керуватимеш рясами. Серйозно. Поки що я тебе забираю. Ти ж в сідлі гарно. В кінний полк запишемо.
Маріанна, мама Степана, лишилася в Полтаві при матері. Не вмовив.
> Все, що я мав, — вже без мене.
Серце зосталося в Полтаві.
Степан тут.
Один-єдиний.
Вбережи його, Симоне. Хоча б його. Це майбутнє.
> ПРИМІТКИ:
1. Василь Королів-Старий. Політик, дипломат, журналіст, член ЦР, письменник. Один із творців укр. дитячої літ. в діаспорі. Його казки входять до шкільної програми.
2. Степан Скрипник (1898–1993) — племінник С. Петлюри. У 1989 р. патріарх відродженої Укр. автокефальної правосл. церкви під іменем Мстислав, 1990 р. інтронізований в Києві.
Вернувся в рідну хату в Полтаві. Кравчук до журналістів племінника Петлюри не випустив. Навіть попри шапку патріарха.
Далі Кравчук позбавив УАПЦ держ. реєстрації.
2018 УАПЦ стала частиною об'єднаної ПЦУ.
Від авт.
Батько Симона помер ще 1908. Всіх родичів, які після 1920 р. лишилися в місті — по одному знищать. Не одразу. Протягом років. Але всіх.
V. ROMEO [МАЛЮНОК]
(Володя, 18р.)
Лист від В до S
1898 р. Херсонська губернія, Єлисаветградський повіт
S.,
Мене цього літа випхали, щоб не монявся, "на сезонні роботи" в маєток. "Щоб знав, нездара, як гроші дістаються".
То ношу цебра, чищу стайні, сплю на сіні з якоюсь кицькою. Певно в блохах. Годую її. Ділюся харчем.
"Побачиш, нащо чоловіку руки", — каже батько.
Матері байдуже. У неї заїжджий двір з трактиром. Я остання і зайва її дитина. Старші її — мені зведені. Від попередніх.
Ти писав про досвід. Для художника.
Груня — наймичка у господарів. Старша на рік, уже з чоловіком. Тіло її пахне курником. Волосся — з листочком, застрягло. Губи як сметана. М’які. Вже знаю. Приніс їй цебро — мити руки. Вона схилилася над ночвами, по лікті в тісті. Сказала:
— Вмер чи що? Давай вже.
Я став.
І поцілував. Не відійшла. Навпаки — трохи подалася. Певно, була б не проти і далі. Але її покликали. Крикнула "Я зараз!", обтрусилася від борошна і зникла.
Я лишився.
Там було темно. Все в пилюці.
Я стояв там, спітнілий, з дерев'яним серцем. І… зробив це. Не як завжди. Думав в цей час.
Не про Груню.
Про тебе. Не питай.
Просто уявив. Те, як ти про себе писав. Це було дивно. Як айва — волохата, тверда, потім солодка, а в семенах отруйний слиз. У нас тут росте.
Повернувся. Взяв грифель і зобразив себе. З пам’яті. Люстра в мене нема.
Не знаю, чи я вийшов. Може, ти скажеш?
Відправлю. Якщо насмілюсь.
Хоча…
Ми ж граємо, правда?
Ти ведеш — я ловлю.
Подивимось, хто перший зламається.
Я — малюнок. Тепер ти.
Матеріальне. Ти ж граєш на сцені? Сам вибери. Хай пахне сценою. Буде твоїм.
Я знатиму, що ти справді читав.
P.S.
Руки витер об запилені фіранки.
Напиши, що в тебе.
В.
> ПРИМІТКА. Айва в кінці 19ст. вже була поширена на півдні. Вона в семенах містить токсичний для їжі слиз, але його використовують в косметології.
VI. JULIET [СЕМЧИК]
Лютий 1895
Полтава, Родинна садиба Петлюр
Семену 15 р.
Перший курс семінарії.
Зимове надвечір'я. В хаті тепло. З печі пахне качанкою з маслом. В підвішених ночвах люлька з немовлям. Всі діти, крім старших, по кутках. Тепло.
Зарипіла хвіртка. Це дядько Устим (в сані Сильвестр).
(*Завідувач церковною освітою Київської і Полтавської губерній)
Семко на краю лавки. У грубці потріскувало, дим тяг чорносливом. Скучив. У семінарії нечасто пускають додому.
— Ну то як же нам бути, — сказав дядько Устим. Сидів навпроти. Зморився, їхав з Києва. Привіз праніки.
Семко мовчав. Дядько прибув його образумити.
— Вбий собі в голову, — сказав той трохи тихіше, — це не забавка. Вся семінарія чекає. Як вийде — пайка буде краща. Ти ж сам казав: годують, як курчат. Худі всі, як трясця.
Семко зітхнув. Тамтешня каша була прозора. Panem et aquam… На хлібі і воді довго не витягнеш.
— Чому я? — прошепотів він.
— Іди глянь в люстро. Сам побачиш. І голос ще підходящий.
— Але я ж ...
— Ти ж сам казав, що хочеш стояти над усіма, — сказав дядько спокійно. — Давай. Джульєтта — головна роль. Твоя. Возвисишся серед всіх. На спасеніе души своєя.
Семен кудись подівся на мить. Дядько глянув у бік, туди, де шурхотіла голкою Оля, племінниця, мати Семена. Вона щось латала, нервово, не здіймаючи очей.
— Олю, — тихо мовив він, — Ми з тобою обоє знаємо. Це дитя не таке, як решта твоїх. Йому Бог дав за двох.
Оля кивнула. Все бачила.
Малий вернувся.
— Ромео вже знайшли, — додав дядько. — Ректор ваш казав. Але без тебе нічого не вийде. Ти зможеш.
Семко підвів очі. В кімнаті стало тихо-тихо.
— Вони ж сміятимуться.