Струшує попіл.
Спокійно. Дивиться.
Семко дихає, як загнаний. Дядько підводиться, тримає його за плече і каже:
— Не перевдягайся.
Більше нічого.
> ПРИМІТКА. С. Петлюра дійсно грав жіночі ролі в театрі під час навчання. Шекспіра в тому числі ставили.
## #23. Демони
I. ХРОНІКА ЗАКОЛОТУ
Бунт в Києві почався 29 січня 1918. Коли в Крутах гинули діти.
Москва постаралася. План, ватажки і завезене бидло — звідтіля. І місцевих зрадників вистачало.
Мета як три копійки: перед входом Муравйова встромити ніж в спину. Щобільше крові — краще.
“Центральная Рада убивает простых рабочих! Враг в Киеве, а не из Москвы!”
По Києву було кілька гнізд. Шулявка. Поділ. Деміївка. Всеволод Петрів зачистив. Утирки ліквідовані.
Лишався “Арсенал”.
Виразка з гноєм.
Московські робітники, склад зброї, “прості робочі”, які чомусь стріляють, як снайпери.
Влада про це знала. Почали чистити.
Не встигли. Свої зрадили. Перейшли до ворога і передали зброю. Шевченківський полк проти держави.
1 лютого прибув Петлюра з гайдамаками і стрільцями Коновальця, додався Болбочан зі своїми. Розв'язка насувалася.
******
Симон ті дні жив у шпиталі.
Як мав час, різав бинти,
тягав поранених на горбу.
Робив уколи, вмів ще з західного фронту. Як треба — сповідав. Біблія в кишені. Але й так пам'ятав.
Хлопці гинули.
Стікали кров’ю.
Вихаркували легені.
Бачили свої нутрощі.
Симон питав себе: а чи Україна варта?
Під залпи гармат. Під снігом.
Під мороком, що не танув і вдень.
Ковтав від болю. Те, що можна.
І те, чого краще не варто.
II. СИМОН І ЄВГЕН
3 лютого 1918.
Будівля другої Київської гімназії.
Бібіковський бульвар, 18 (нині б-р. Т.Шевченка)
Штин в гімназії стояв важкий, як куля в легенях: перемішані бинти, карболка, солодкий морфін, чоловічий піт, гіркий тютюновий дим. Зараз ця будівля слугувала за шпиталь.
З вулиці іноді гупало — артилерія працювала по Липках. Лишався тільки Арсенал.
Високі рами стогнали, що та коханка. Центральна Рада за рогом — половина влади вшилася, але Грушевський і Єфремов зосталися. Володя зник безвісти.
Симон стояв біля вікна попри небезпеку, запалив сірника. Сірий стрілецький однострій, свій посипався вчора. В тонких пальцях лезо для нарізання бинтів. Кривавий колір чоток змішувався з плямами крові на манжеті. Сліди догляду за пораненими.
Євген похилився від втоми на грубій лавці. З дощу та під ринву. Ледве Крути пережили. Тепер тут. Тримати біль, що роз'їдав нутрощі, було нестерпно. Курив і мовчав.
— То на що ти підеш заради мене? — спитав Симон. Дзенькнув нігтем по віконному шклу.
Репліка зависла, як дим.
— Що? — не второпав Євген.
Симон повернувся до нього:
— Гіпотетично. Скажімо, збрехати. Зрадити? Перейти межу? Зробив би?
Євген глянув у підлогу: Якщо це потрібно для України...
— До біса. Якої України. Для мене.
Євген мовчав. Потім хрипко:
— Я вже вбивав за тебе.
Симон наблизився впритул навпроти. Похилив голову. Погляд був спокійний.
Євген підвів очі. Талія. Вперше, коли він побачив Симона, думав, той трісне навпіл. Плечі нормальні чоловічі. Але цей пояс. Хоча це не заважало йому за потреби тягати поранених.
— То ти мене любиш?
— Припини.
— А що ж це тоді, жовніре? Скажи!
Євген мовчав. Потім різко:
— Ну ти дивний.
Вуста розтяглися в широкій посмішці:
— Дивний? Як? — Симон не відвів погляду.
— Ну… іноді стрибаєш між мовами. Всередині фрази.
— І це все?
— Пишеш двома руками. По-різному.
— Всім байдуже. Більше нічого? — вже трохи з усмішкою.
(Тиша ватою набухла всередині кімнати.)
— А де всі хлопці? — раптом підвів Симон.
— У борделі, — коротко відказав легінь.
— А ти? Не з ними. Не з санітаркою?
— Не хочу. Так. — випалив різко Євген. Слова застрягли у віконній рамі.
— А як? Як ти хочеш, Євгене? — прошепотів Симон так близько що вуха Євгена відчули гарячий подих.
Тонкі пальці перед очима крутили блискуче лезо. Хрестик ковзав в такт кожному руху.
Тиша опустилася в кімнаті.
— А ти ж не знаєш. Так? Тобі часу не було.
Євген видихнув. Все так. Навколо самі вояки.
Симон сів навпроти.
— Я колись був, як ти. У двадцять шість. Теж думав, що все — або біле, або чорне. А потім — Франко. За один вечір він вирізав з мене патріотичну наївність, як скальпелем. Пам'ятаєш, як Михайло на парах міг тебе так поглинути, що ти не помічав, як дзвінок минув?
— Так і було, — сказав Євген. — Я в Києві, а не в Зашкові через нього.
— А я ходив до них обох. Грушевський і Франко. Жили через паркан. Вічні вороги. І от вони мене й ліпили, як глину. А тепер — я питаю тебе: як далеко ти підеш заради мене?