Євген підняв очі. Повільно, з викликом:
— Поки це не буде зрадою собі.
Симон усміхнувся м’яко. Як кіт.
— Sicut in praesepio iacuisti, Domine… Як Ти ліг у яслах, Господи, то увійди і в мене. В оце тіло. В цю плоть.
Візьми моє нутро.
Проникни крізь шкіру, і мозки, і спогади, і страх.
Це Іоанн Златоуст, Євгене.
Завтра твоє перше причастя.
(погляд затримується)
І в цю ж мить гупнуло. Брязкіт. Тріск скла. Вибухова хвиля притисла до підлоги. В коридорі закричали.
У двері влетіла їхня найменша санітарка, Оленка. В крові по лікоть, обличчя в попелі.
— Там! Їх посікло! Одного порвало! Хутко!
Вони зірвалися разом.
III. СВЯТИЙ СИМОН
4 лютого 1918, Київ
Завод “Арсенал”
(Ст. метро “Арсенальна”).
Київ не місто. Крик.
День штурму. День хреста.
Три колони наших,
мов три списа в тіло старого міста.
З Микільської (Поділ)
З Олександрівської (Грушевського, Печерськ)
З Московської (Князів Острозьких, Печерськ)
І в центрі всього — не прапор.
Сам-один.
Потерта шинель. Латка на плечі.
Срібний хрестик. Маленький, чорнений, як з дитячого молитовника.
І світлі очі.
Волосся попелом вибивається. Смушкова шапка.
Багровий шлик-хвіст.
Каптур. Світлий. Коло шиї.
Бачив смерть.
> — Гайдамаки, вперед! —
— Отамани, починайте! З Богом! Ще раз!
Голос б’є в серце.
Не слова, а заповіді з Неба.
Поруч вибух — він не ховається.
Падає хтось зі старшин — стає на коліна. Сам перетягує рану. Водою поїть.
Мовить вустами:
>— Тримайся, синку. Ти не дарма тут лежиш.
Відпускає гріхи.
Біля гармат сам.
Біля вбитих сам.
Попереду лав сам.
> — Вперед, гайдамаки! По Арсеналі! Розрахунок!
Єдина його команда.
Всі слухають.
До ночі гніздо з отрутою узяли.
Цехи мов кишки Левіафана. Випатрали.
Повстанці ховались, як пацюки.
Третя ночі, 5 лютого. Зачистка завершена.
Три сотні полонених. Зброя реквізована.
І тут з’являється Він.
Не на коні.
Пішки.
У шинелі, пошитій для осені.
Словом озброєний.
> — Коли хочете їх стріляти — стріляйте мене. Це робітники. Українці. Задурені ворогом. Я того не дозволю. Першою кулею мене.
Мовчання.
Кулемети стишились.
Полонених повели до Лаври. Замкнули.
Бо Він так сказав.
5-те лютого. День.
Київ димить, але вже не кричить.
І Симон іде.
Печерськом.
Небо шлях вказує.
Шинель пливе над мороком.
І хрестик в руці. Стискає.
З краплею крові.
Підходить до Лаври.
Двері самі перед ним прочиняються.
Стає на камінь. На коліна.
Хреститься. Тричі.
Плече поранене.
Сильніший за біль.
> — Господи…
Якщо Ти ще тут…
Прости мені, що не зберіг.
Прийми Україну, що народжується в муках.
Як треба — забери мене.
Але не їх.
Хтось бачив промінь над його головою.
Десь замироточив хрест.
В Празі казали, там де він впав на коліна, лишилися золоті сліди.
Тої ночі народився
Святий Симон.
> ПРИМІТКА.
Ця частина заснована на спогадах і щоденниках.
Жодної вигадки від автора.
Дописувачі спогадів:
В. Шпилинський, підполковник А. Марущенко-Богданівський, генерал В. Сальський, З. Стефанів, П. Феденко, Марина Нестеренко.
IV. АРСЕНАЛ
4 лютого 1918.
Будівля другої Київської гімназії.
Шпиталь.
— Господи, де я?.. — Євген розплющив очі.
Канапа. Шпиталь. Зброя на місці. Сьогодні зачистка.
Прямо над ним голова.
Димом пихає.
Повні вуста в усмішці через усе обличчя. Симон.
— Вставай, жовніре. Всю виставу проспиш.
— Яку?.. — голос хрипів. Не до кінця прокинувся.
— Причастя ж твоє. — сказав і вже не дивився на нього. Був зайнятий.
Рейвах. Нові й старі шинелі. Форми різних частин. Симон підбирав костюм. В зубах та сама цигарка, вже вкорочена, підкурена знову.
— Ось ти де. Моя киця. — сказав майже сам до себе. Стара. Осіння шинель. Потерта. Явно не для лютого і не в сніг.
На ньому вже було тепле — товста сіра кофта і споднє. Але в очі всім кинеться шинель.
— Та давай. Треба твоя допомога. Затягуй мені пасок. Тужче. Я не можу рухатись нормально. Сам не впораюсь.
Євген підвівся. Він спав в формі. Під ногами щось хруснуло — флакон. Порожній.
— Тобі зле?..
Симон зробив затяжку, поглянув:
— Ще трохи — і буде краще.
Підняв руки. Євген затягував пас, обома руками. Він міг охопити це тіло двома долонями.
— Ще. Ще тужче.
І Симон напружився — Євген потягнув, зціпив пряжку.
— Ну що, Попелюшка, нас чекає бал. — кинув Симон і стер цигарку об підлогу. Чоботи були нові.
Вийшли. Сніг, свіже повітря, ще ніч, але світло. З боку Дніпра небо розсікала артилерія.