Вітер різав щоки.
Щось випало з кишені шинелі.
— Чорт. — пробурмотів Симон, нахилився, підняв — шапка. Багряний шлик, срібна китиця.
Натягнув. Пасувала.
Витяг назовні кілька світлих пасм.
Слідом — рукавички. Тонкі, чорні, шкіряні. Не гріли, радше, щоб не бруднити руки.
— Тепер можна. — сказав.
Сіли в авто. Симон кермував. Котились манівцями. Кабіну трусило. Крізь шпарини задувало. Але Євген не відчув морозу.
Вилізло сонце.
Симон. Рукавиці на кермі.
Шапка заїжджає, вправляє правицею.
Цигарка в роті.
Очі скляні, зіниць не видно.
Євген знову: — Що з тобою?.. Не відповів.
******
Микільська (Арсенальна) площа.
Доїхали козячими тропами. Позиція з боку Старої фортеці. Наші там. Стіна з мішків, ящиків, гравію. Дроти. Якесь ганчір'я. Сире. Сіль і кров під ногами. Гільзи. Кулемети і гармата на позиції.
Євген махнув стрільцям. Свої.
Зраділи.
Симона знали всі. Розступалися. Він крокував повільно.
Шинель мов плила по цьому багну з тирси і снігу. Де навчився?
Поранений сидів, зібгавшись біля бруствера. Поряд дві сестрички — у плащах, молоді, зморені. Симон зупинився. Перехрестив хлопця — ліниво, але точно. Підвів очі.
Глянув на одну з дівчат, біляву. Пустив бісиків. Відступив, поманив пальцем. Підійшла. Симон прихопив її за пояс одною рукою. Нахилився до її вуха — щось сказав. Євген не почув. Дівчина почервоніла.
Симон дістав із кишені пряник, простягнув. Взяла.
— Я тебе знайду, дочекайся. — кивнув, уже відходячи, тихо.
І зовсім до себе: “Олюню…”
Далі.
Рух. Двоє тягли полоненого — зв’язаний. Кров. Явно не наш.
— Снайпер, — буркнув стрілець. — Прикидався токарем.
Симон зупинився.
— Яка головна вулиця в Києві?
Той сплюнув:
— Сука хохляцкая, еб@л я твой Киев.
Секунда.
Симон мовчки схопив його за комір, виштовхав на відкриту позицію. Ніхто не зупинив.
— Бачиш, москалику, це він, Київ. — майже лагідно.
Постріл.
Свої ж і поклали.
Симон навіть не озирнувся.
Євген просить не лізти до кулемета. Ризик.
— Геть. Я зроблю це. Ein Engel mit dem Schwert kommt (нім. Янгол з мечем іде).
Стає за кулемет. Відкидає брезент, ловить точку.
Починає. Чітко. Гільзи сиплються. Дим.
Треба, щоб це бачили всі.
Отаман.
Святий.
За кулеметом.
А потім — різко зникає. Донизу.
Євген кидається слідом. Той стоїть біля мішків. Нахилився. Блює.
— Симоне...
— Не дивись. Зараз вийде все. Я їх всіх повбиваю.
Євген мовчить. Симон підводиться. Зіниці нормальні. Райдужки сині. Але сам він зелений.
Очищається.
Все. Назад. На позицію.
V. ПРИЧАСТЯ
5 лютого 1918р.
Біля 3ї години ночі.
Завод “Арсенал”
Бій завершено. Повстання придушене.
Проте деякі ще ховаються в нетрях звіра. Але їх витягнуть.
У приміщенні — дим, гар, тиша.
Симон сидить на ящику з-під набоїв, притулившись до стіни.
Болять ноги.
Болить спина.
— Полонені, — каже хтось. — Близько п’яти сотень. Не місцеві. Хто тямив українську — того відпустили. Ці — ні.
— Хочу старшого, — Симон, тихо.
Заводять ватажка. Молодий. Руки зв’язані спереду. Погляд зухвалий. Цілий, жодної подряпини.
— Хто ти? — питає Симон.
Тиша.
— Я спросил, кто ты, сука?
Москаль посміхається у вуса:
— Через два дня мы будем здесь. С вас, хохлов, шкуру сдерем заживо. Детей сожжем. Баб — по кругу. Киева не будет.
Секунда тиші.
— Євгене. — Голос сипкий. — Заведи його. Nur wir. Und er. (нім. Тільки ми і він).
Сусідня кімната.
Якийсь цех, зачинені двері.
Довгий стіл і поламані стільці.
Тільки троє.
Симон дістає з кишені ніж. І револьвер.
— Это ты хочешь детей жечь и баб по кругу пустить?
Мы тебя отпустим.
Добре.
Но сначала.
Тебя по кругу.
Я перший.
Роздягайся.
Я тобі навіть руки розв’яжу. Стягуй лахи.
Розрізає мотузку.
Проводить лезом по шкірі.
Іншою рукою приціл.
Сідає на стіл, стрибком. З запалом.
Євген весь час з наведеним револьвером.
В обличчі Симона — нічого.
Порожнеча. Дивиться.
Пауза.
Москаль затикається.
Потім тягне з себе штані. Повільно.
Завмирає.
Довга сорочка.
Холодно.
Пара з рота.
Синіє.
— Ты не понял? Все!
Слухається.
Стає голий. Дихає рівно. Тремтить. Прикривається.
— Давай сюди. До стільниці. — Симон вказує пістолетом в руці, куди і як. — Наклоняйся. Руки развел. В стороны. Быстро.
(Євгену)
Кайданки давай.
І хряснув руків'ям по столу. Відлуння розлетілося кімнатою.
Мовчанка.
Євген заклякає. В обличчі напруга до межі.
Він не розуміє, що страшніше: Симон, чи те, що він, Євген на це дивиться.
Симон встає. Повільно. Підходить.