Гайдамаки перейшли під загальне командування. Щоб не допустити узурпації.
Як і в грудні. Симон відійшов. Але. Цього разу дещо змінилося. Це дещо мало ім'я ПЕТЛЮРІВЦІ.
> ВИННИЧЕНКО В. Спогади: «С. Петлюра під назвою «Головного Отамана» на чолі малесенького загону, що він його зібрав, в’їхав (слідом за німцями, розуміється) до Києва «на білому коні» як завойовник України.
Примітка. В оригіналі лапок не було. Імовірно образ Петлюри на коні (він ніколи не їздив верхи) — це особисті фантазії В. Винниченка.
V. СЕРГІЙ І СИМОН
Київ, Гоголівська, 27
Будинок С. Єфремова
Березень 1918 р.
Будинок не в центрі. Тихий закуток. Солдатська слобідка. Штахети, сад і квітник. Колись тут були вечори. З Лесею, Франком. Нечуєм-Левицьким. Симон згадав. Максим, Славінський, його сюди привів. Як інше життя.
Правда, окупація внесла корективи. Все було витоптане і перетворене на багно.
Сутеніло. Вугілля економили. Сиділи в верхньому одязі. Сергій Єфремов в бушлаті. Симон в зимовій шинелі.
Сергій (без привітання):
— Навіщо, Симоне? Що ти хотів цим довести?
— Ти про владу? Ну. Це я вивіз Грушевського. І не лише його.
Сергій не заспокоювався. Було видно, що йому боліло.
—Всіх цих… Ти міг дати їм зникнути… Ми б почали з нуля.
Зависла тиша.
Симон повернувся.
— Без влади нема держави. Навіть такої влади, як наша. Навіть такої держави, що є. Що б я довів, якби вони зникли? Що помилилися, коли мене виштовхали?
Сергій:
— Грушевського вберіг? Він за тебе слова не мовив, коли Володя тебе звільняв. Скільки хлопців померло, щоб Центральна Рада евакуювалася?
Симон:
(жорсткіше)
— Припини. Негайно. Я ще повернуся. Не знаю, як і коли. Вони мене не здихалися. Я не здався.
Сергій понизив голос:
— Німці. Тобі не пробачать, що ти перший увійшов в місто. Ти ж ходиш по лезу.
Симон засміявся.
— Німці! Ха. Мене сталін в кожній газеті демоном називає. На Украінє єсть только одін чєловєк, которий протів большевіков. І етот чєловєк, Сергію, це ж я.
Єфремова вже трусило:
— Я був тут. Все бачив. За три тижні вони знищили як за три роки. І наші до них пристали. Уряд. Володя ж не за себе подав заяву. Він весь кабінет розпустив. Всіх одною закарючкою.
Симон не реагував. Це він вже чув. Нічого нового.
Сергій стишився.
— Він мою Онисю. Ти це знав? Ще тоді. До того, як ми з ним разом тоді сіли. Уже 10 років пройшло. Тільки тому, що моя. В уряді я заважав. Я ж бачу про вас. В камері він з твоїм листом. Пальці в спермі. Ненавиджу. Вона вагітна була. Через нього я втратив свою дитину. Виштовхав дитя.
Симон примружився. Гостро:
— Що ти зараз хочеш? Ми з тобою складали текст. Твої слова: використай, Симоне свій останній ресурс. Нагадати цей ресурс чи показати? Праведник. Ляльковод.
(Пауза, Симон продовжив)
— А ти у Онисі спитав? Чому так вийшло?
Сергій замовк.
Довга пауза.
— Зараз він вернеться. І ти знову будеш поруч з ним. В голові не вкладається. Що це, Симоне? Нащо він тобі? Чому ти його тримаєш?
Тиша.
Було чутно як десь надворі рипіла хвіртка.
— Я з ним, бо я його створив.
Сергій пошепки.
— Горіти тобі в пеклі, Симоне.
“Я і так там”.
VI. ЦНОТА
(Володя, 18 р.)
Єлисаветград, січень 1899 року.
В рибному ряду смерділо. Тухле й слизьке. Мороз тримав, але сонце вже плавило сніг і оголювало почуття. Під ногами все вистелено риб’ячою лускою, хвостами, молоками. Сновигали облізлі, голодні собаки.
Володя курив самокрутку, впершись плечем у промерзлу стіну. Мати відправила: купити, принести. В голові пульсувало. Від S.: "спершу — стань чоловіком."
Як?
І тут — вона.
Пальто бордове. Шапочка не по розміру. Вправляла її руками. Щічки рум’яні, сніг на комірі. Очі чорні. Може на пару років старша. Рукавиці.
Зараз або ніколи. Вона подивилася. Виразно. Оцінила.
Підбив кашкета. Рушив.
— Доброго дня, — просто стаючи поруч.
Зиркнула:
— Невже хочете поцілувати?
Він не посміхався. Дивився нахабно, наче мав право.
— Я Володимир. Вчуся. Художник. Так, хочу.
Пирскнула, але не відвернулась.
— Олеся, — сказала. — А що ви курите?
— Сам кручу. Хочете?
Скривилася. Не втекла.
Володя, це твій шанс.
******
“Зараз. До мене. Тут поруч.”— і посміхнулася.
Двері лишились прочиненими. Грюкнули від протягу. Вона зайшла вперед, не оглядаючись. Пальто на вішак. Шапка в кишеню. Чобітки під лавку.
Володя збирався щось про себе розповідати. Не треба було.
— У мене є портвейн. Тут, — простяг, як учень.
Вона озирнулась, вже без корсету.
— Ти дурний? Не можна!
— Чому?
Не відповіла. Скинула все. До решти.
Босоніж. Залізла на ліжко. Коліна, лікті. Голова в подушку. Все, як він мріяв. Хіть. Пристрасть. Закохалася?