Стояв. Думав треба буде вмовляти. Гачки ковиряти. Мереживо. Але ні. Вона без одягу. Вже. Можна.
Стягнув лахи. Вперше не сам, а з жінкою. Увійшов. Неглибоко. Вона все вміє. Він тепер теж. Завмер. Тепло.
— Ну ти ще довго оце?
Володя почув. Добре. Глибше. Поїхали.
Вона мовчить. Не повертається. Так має бути? Володя не знав.
— Господи. Давай швидше. Закінчуй!
Піднялася. Подушку під стегна. На спину. Коліна в сторони. Так теж буває? Пришвидшився. Пара поштовхів. Все. В неї.
Відвернулася.
— Чого вирячився? Умивальник отам.
Вода холодна. Судомило. Вона так і лежала на подушці. Ноги до стінки. Так всі роблять?
Завтра і ще три рази так само.
******
(Володя, лист до S,
Кінець березня 1899 р)
Побачив її за два тижні.
Йшла з подругою весела, рум’яна, в новій шапці. Зрадів. Підбіг. Усміхнувся.
— Олесю…
Вона спинилась. Подруга мовчки глянула на мене. Скривила губи:
— Господи. Знову цей притрушений.
Подруга:
— Це він?
— Ага. Той… збоченець. Художничок. Думає, я його кохаю. Аж нудить.
Я стояв. Як підстрелений. Вони пішли. Чув:
"Господи, які бувають наївні". "Нікчемний". "Хворий".
Я не зрушив з місця. Думав, що вже чоловік. Що зробив, як треба. Чи тіло в мене якесь… не таке? Чи з ним (ну ти в курсі) не вмію, як треба.
Як далі буде — не відаю.
А ще через місяць зустрів її знову на ринку. Її витошнило. Стояла зелена. З чоловіком. Він молодий. Кудись відійшов.
Вона. Губи стиснуті. З гіркотою.
— Не підходь.
— Але…
— Стулися.
І тоді — її голос, як рубанок по шкірі:
— Я вагітна. Ти схожий на нього. Ти підійшов. Я не безплідна. Це була його вина. Але я його кохаю. Без дитини мене вигнали б. Все. Ти більше не потрібен.
І ще. Знай. Навіть не думай заявитися. Навчися з жінками. Нікчема. Нічого не можеш.
Так і сказала.
Так і пишу зараз.
Нема чого приховувати від тебе.
Я стояв і мовчав.
Вона пішла.
******
Поплентався додому. Ноги нили. Згадав твій дарунок. Той. Я ж вже став чоловіком.
Думав, якась дрібничка. Виявилося, те, що мене змінило. Гірко і боляче.
Відкрив.
Твій корсет. Для сцени. Каркас. Сріблясто-сірий. Металеві ребра хрестами загострені, як леза. Скільки на ньому гачків? Сотня? А ці мотузки. Вздовж спини. І між стегнами.
Я такого, звичайно, не бачив.
Частина тебе. Ти прислав. Твої обійми. Твій запах.
Який же ти?
Не розумію. Як дихаєш? Як рухаєшся? Жива людина хіба поміститься в цій оболонці?
Вирішив: вдягну. Буду тобою. Та він не хотів мене. Звик до тебе.
Я тягнув. Руки вивертав.
Нарешті він замкнувся.
Штирі врізалися в мене. Один під лопатку. Інший між ребрами. Ще один у живіт.
Кров проступила. Але я стояв. Стояв. Раптом пішло накатувати.
Дуже дивно. Я став тобою. В твоїй шкірі. З твоїм запахом.
І я кінчив. Без рук. Без жінки. Стоячи в крові. Я не знаю, чи це нормально.
Було соромно. І приємно.
Це був ти. На мені.
Цікава гра у нас. Надсилаю тобі хустинку з моєю кров'ю. Щоб ти бачив.
Пиши, що далі робити.
Твій В.
> ПРИМІТКА. Такий корсет — стандартна акторська річ того часу для корекції постави і створення нереалістичної талії. Шили такі вироби індивідуально. Прали зрідка. Щоб приховати запах тіла, використовували стійкі парфюми. Застібалися на гачки і мотузки, вздовж і додатково по внутрішній стороні стегон.
VII. СЕМЧИК: ПРОЩАННЯ
1895 р, Полтава.
Семену (в семінарії Семчик, вдома Семко) Петлюрі 15 р.
Частина VII-I. СУКНЯ
[За місяць до подій в главі “JULIET” , а також під час і після неї]
Єпископ Сильвестр, в миру Устим, дядько Семчика (вдома його кликали Семко), всунув хлопця до семінарії посеред року.
Співає, як янгол. Вигляд теж. Тиха дитина, смиренна. На папері п’ятнадцять, на вигляд хіба тринадцять.
Шпиндик. Шкіра чиста. Голос чистий. Очі сині, великі. Вії довгі. Чубчик білявий. Вуста повні, м’які. Хлопець соромився. Не треба йому їх. Він не дівка.
Сильвестр це бачив.
Він якраз подав на “підвищення”. Хотів нову катедру. Запросив в Полтаву самого митрополита. Зі столиці, з Пітера. Театрала, естета і мецената. Кохався в мистецтві.
«Наш край вас удивит», — писав Сильвестр, — «готовим представление. Про силу русского духа. Наш театр не отстает от столичных».
З митрополитом Сильвестр — російською. Прогинався.
За місяць до приїзду його викликали до Києва. Якраз був митрополит, проїздом. Сильвестра провели. Владика вийшов до нього.
Вказав перстом на картонку. Підвів брову.
— Вот. Платье Джульетты. Я согласен только на нее. Никаких убогих мучеников. Я люблю классику. Красоту. Стиль. Понимаете?