Кінчив. Витер. Вона дивиться. Кажу: сама ж прийшла.
Ось твоя зарплата за місяць. Забирай. Це рівноправ’я.
Вона мені тіло — я їй гроші. Не моя біда думати, чи їй щось не так.
Відкинута в кутку книжка розгорнута на підлозі. “Кобзар”.
Знову ці літери.
Закладка — вишивка. Відкрив:
…Повіє вітер з Холодного Яру...
Що в цій дурній попівській голові — мені невідомо.
Я заплющував очі — і бачив його обличчя.
Коли пив — пив його дотик. Коли блював — блював його ім’я.
Ім’я в нього дійсно мерзенне. Не наше. Чуже.
Хочу прорватися крізь камінь його думок.
Хочу його сни. Його страхи. Його сумніви.
Хоча ні. Він, певно, не сумнівається.
Я завжди бачу людей. А тут — ні.
Все. Служниця пішла. Гримнула дверима. Йди до бісової матері!
А я лишився. Оголений на підлозі. Заснув, притулившись до стіни, впершись у вологу подушку.
II. РУКАВИЧКИ
Розплющив очі.
Сходить зимове сонце.
Напівсиджу, напівлежу на підлозі, спиною до шорсткої стіни, прикритий якоюсь ганчіркою.
Тіло — мішок із брудом.
Мав би мерзнути — підлога застуджує кістки, але щось горить, пече, обпікає нутрощі зсередини.
Мої масивні пальці безпорадно лежать на колінах.
Дивлюсь на них — і відчуваю огиду.
Вони повинні записувати мої думки, тільки де їх взяти?
Ранковий пульс внизу живота, між ніг — все як завжди.
Заплющую очі. Відчайдушно. Втекти. Загасити сором і спрагу.
Але пізно.
Беззвучно прочиняються двері.
Невже я якійсь дівці дав ключа?
Погано бачу після вчорашнього. Розмита тінь падає на мене.
Впираюся поглядом у чорні високі чоботи. Прямо біля мене.
Підводжу чавунну голову.
Симон стоїть наді мною.
Не впізнати. Світле волосся зачесане назад. Темно-синє приталене пальто, як з картинки, з хутром на комірі.
Руки. Чорні шкіряні рукавиці. Пальці туго обтягнуті строченими по шкірі швами.
Між рукавами і чорною шкірою білішають зап’ястки.
Він нікуди не поспішає.
У лівій руці тримає лист розгорнутий — той самий, від Горького, лежав на креденсі.
“...Наконец-то, Володенька, вы согласны писать для всех, на всем понятном языке! В честь такого события повышаем вам гонорар! Не обессудьте! Будете у нас, на Капри — заезжайте!”
Симон повільно підносить праву руку до губ.
Сині очі на мене.
Міцно стискає зубами самий кінець середнього пальця.
Різкий порух руки вниз. Випльовує рукавицю.
Перекладає лист у праву руку.
Білі, тонкі, випещені пальці. Чисті. Делікатні. Оксамитові.
Я застиг. Моє тіло зраджує мене вдруге: пульсація між ніг стає нестерпною.
Сором забиває дихання.
Він дивиться на лист.
На мене. На моє збуджене єство.
Погляд ковзає повільно. Холодний. Невблаганний.
І тоді ще повільніше опускається навприсядки.
Коліна розведені.
Фалди вовняного пальта м’яко осідають на паркет.
Чоботи риплять, мов натягнутий нерв.
Обличчя навпроти мого.
Очі в очі.
Все стискається в одну точку. Пульсує. Б’є. Рветься.
Я захлинаюсь соромом. Страхом.
І в цій тиші я кінчаю.
Як баба, сказав би мій батько.
І мав би рацію.
Йому байдуже.
Він встає. Рух плавний, стриманий.
Коли він вирівнюється, бачу: в його очах — суцільна крига.
Чиста. Рівна. Непробивна.
Ні гніву. Ні жалю.
Він рве лист на шмаття — спокійно.
Папір сиплеться на підлогу попелом.
Струшує руки.
Наче скидає з себе чужу гидоту. Дивиться згори на мене.
Порожньо.
І каже сухо:
— Вставай, раб Божий Володимир. Революція почалася.
У цих словах немає ні прощення.
Ні запрошення.
Тільки вирок.
> ПРИМІТКА. Революція 1905 р. почалася 22 січня розстрілом мирної ходи (200+ убитих), що вимагала поліпшення економічних умов. Очолив і повів людей випускник Полтавської семінарії Георгій Гапон.
> ПРИМІТКА 2. Згадки про неповну освіту С. Петлюри (Полтавська семінарія) постійно трапляються у В. Винниченка. Сам Винниченко також не мав повної освіти: був виключений з Київського університету на 4-му семестрі.
> ПРИМІТКА 3. Революція відкрила українцям вікно можливостей.
## #6. Опера
Львів. 1905 р. , січень
Великий міський театр
(Зараз Львівська національна опера)
I. РАДОЩІ І СТРАЖДАННЯ
Пара сезонів від відкриття. «Радощі та страждання» на фронтоні дивилися вниз, зустрічаючи галицький ярмарок марнославства.
Партер дихав, як величезне тіло.
В ліфах здіймалися груди, вологі від духоти, шкіра парувала під сталевими каркасами. Спідниці шелестіли, тісно терлися панчохи з прошитими коронками, ковзали мережива панталонів. Перуки хиталися, білі сітчасті рукавички спадали брижами на лікті й фіксувалися золотом на зап’ястях.