Роза нахиляється.
Бачу її. На підлозі.
Збоку. На чотирьох.
Як собака.
Під столом.
За скатертиною.
Симонові чоботи.
Бачу її між його стегнами.
Як вона бере його в рот.
(*Насправді не бачу, але у голові все запустилося*)
Уявляю, як він впирається в її піднебіння.
Стискаю склянку. Шкло хрустить.
Долоня мокра.
[КАДР 3: САРКАЗМ]
— А я думав, ти, Володю, у нас прем'єр-міністр, — каже Симон. — А ти в Бердянськ, медовий місяць, більшовики…
— Я…
— Хотів на море?
Я мовчу.
— Чи шукав, де мене не бачити?
Голову похилив.
Дивиться просто в очі.
Бачити тебе, придурка, — єдине, що я роблю.
Постійно.
В Бердянську теж.
[КАДР 4: ВАННА]
— Ходім, покажу, що де. Щоб ніч задарма не минула, — усміхається.
Дійшли до ванни.
— Роза вже була тут. Знає, як увімкнути.
Я застигаю.
Зсередини черепа.
Роза. Тут.
В цій ванній.
З ним.
Гола.
Мокра.
Його пальці на її животі,
на її сосках, між її ніг.
(Бачу все. Я ж її всю пам'ятаю.)
[КАДР 5: ПАЛЬЦІ]
Вийшли з ванни.
Він переді мною.
Простір спресовано.
Тепло відчуваю. Крізь сорочку.
Шкіра гаряча, гладка.
Я знаю, який він. Бачив.
Без волосся.
Затис мене.
Я в якусь нішу лопатками. Вперся.
Його рука повільно піднімається.
Очі вниз.
Це. Ритуал.
Я без сил відвернутися.
Три пальці.
Вказівний, середній, безіменний.
В одну точку. Зведені.
Без мізинця.
Плює.
Змащує.
Веде язиком.
По колу.
Очі на мене. Різко.
Зіниці звужені.
Розвертає долоню. Тилом.
Плювок. Язик. Коло.
Затримується.
Стоп.
Це не слина. Це мастило.
Як. Коли ззаду.
Він зараз. Це.
І дивиться.
Оці мокрі пальці.
Мені по щоці.
Китичка лоскоче.
Хрестик цей Чорний. Чого він солодкий?
Від вилиці. До рота.
Це вже не щока.
Це мій сором.
Моя кров.
Моя капітуляція.
Моє вухо розпечене:
— Ти, сука, правда думав, що я забув, як ти зрадив. Не мене. Державу. Сам повірив?
Мені все одно.
Я твердію.
Наче ці пальці вже в мені.
Я стою, мов цвях у підлозі.
Я зрадив?
Кого?
Це він. Повсякчас.
Хочу. Схопити ці пальці.
Відрубати.
Посікти.
Засунути.
Він відходить.
Регоче.
Каже: “Це ще я ножа не брав”
(*хрестик солодкий, бо падав в чай, випадково)
[КАДР 6: ВИХІД]
Вдягає шинель.
Застібує.
Посміхаються з Розою.
Вона йому ґудзик поправляє.
Він їй льодяник з кишені.
— Кохайтеся. Не заважатиму вашій пристрасті.
Двері.
Клац.
[КАДР 7: КОХАННЯ]
Роза на мені.
Я в ній.
Як завжди.
Бачу. Його.
В ванні.
Під столом.
Язик.
Пальці.
Очі.
Ще раз пальці.
Стогну. Плачу.
> ПРИМІТКА. В. Винниченко пробув на морі два місяці. Приїздив в Київ. Був в Центральній Раді. З невідомих причин знову поїхав на дачу. Аж до кінця квітня.
> ГАЗЕТА “НОВА РАДА” 24.04.1918: «Увесь час війни В. Винниченко був на півдні. Поголив бороду, підстриг вуса по-англійськи, засмалився і мав прекрасний, здоровий вигляд»
II. ІМПОТЕНЦІЯ
Київ, березень-квітень, 1918р.
Грушевський вірив: це мине. Тимчасова німецька присутність. Писав у відозвах. Ха.
18 лютого німці почали.
За ними австріяки.
В березні урядовий come back.
За ним вернулася Рада.
В квітні борги і невдоволення.
«Німці наші партнери» — казав Голубович, голова уряду.
Грушевський писав занепад Гетьманщини. “Бо я ж історик, Симоне.”
Раду розривало, як шкіру вагітної.
Wind of change ліз в усі двері.
Фракції борсалися.
УПСР про землю селянам.
УПСФ про приватизацію.
Німці вивозили, що могли.
Двері рипіли німецькою.
Сесії парламенту відкладалися.
Рідна УСДРП?
Котилася до центру.
Подалі від більшовиків.
Вимагала диктатуру.
Симон це вже чув.
Його не кликали.
Був неканон, став жупелом.
Ширили жахалки:
Петлюра страчував…
Петлюра за кулеметом…
Малювали портрети з золотом.
Обтрусили пилюку з Симонових проєктів. Виявилося, був правий.
Армія треба.
Самооборона теж. Дивина.
Порш образився: не оцінили.
А ще. Шаповал.
Явився.
Падло.
> ВИННИЧЕНКО В. “Відродження нації”:
“Петлюру звинуватили в любові до парадів і саморекламі.
Але коли б на місці С. Петлюри був самий ґеніальний чоловік в світі, він нічого не зробив би, бо винні були сили більші за сили окремої особи”
> ШАПОВАЛ М., спогади: “В.Винниченко був справжнім революціонером. Петлюра — випадкова людина. Журналіст. Не мав популярності.”
III. КАСТИНГ
Київ, Інститутська, 22
Кінець квітня 1918 р.
Генерал Вільгельм Ґренер сидів сам.