Нижня кімната.
Митрополит у кріслі.
Руки білі. Як у дохлої рибини.
Шкіра потріскала.
Під очима сірі кола.
Як жаба.
Ряса на пузі, мов балон.
Ноги сіпались.
— Высокопреосвященнейший…
Певно, осліп. Очі каламутні.
— Все из-за тебя. Проклятый мазепинец. Не зря про твоего демона каждый день анафему…
Симон не відповів.
— Подойди.
Не підійшов.
Кат шепотів:
— Сядь.
І Симон сів. На ворсовий килим.
Чекав ранку.
Більше його не бачив.
Через місяць:
«Горе. Помер. Раптова зупинка серця».
Кат був в пеклі.
V-II. МИКОЛА
Полтава, квітень 1897.
Симону майже 18.
В афішах: "Виступ про мову та освіту. Вхід вільний". Всі знали. Міхновський.
По зав'язку. Студенти, гімназисти, вчителі. Жінки в капелюшках.
Симон в рясі. В тіні.
Микола вийшов.
Високий, рівний, прекрасний.
Виступ закохував.
Раз і назавжди.
— Українська мова має бути в школі, — сказав він.
— Бо без мови нема народу.
— Бо ми не русскіє.
— І не "малороси".
— Діти мають читати «Кобзаря», а не пушкіна.
Симон рушив.
Різко.
Став під сцену. На світло.
Свердлив Миколу очима.
Не відвертався.
Зіграв це, як роль.
Перехоплював його погляд.
Трохи шарівся.
Навмисне.
Вправляв пасма.
Смикав рукави.
Срібний хрестик в тонких пальцях.
Микола закінчив.
Тиша.
Симонів вихід.
Чорна сукня-ряса.
Білий чубчик.
Сам-один.
Почав плескати.
Над головою.
Стоячи. Довго.
Всі помітили.
Задумались.
Приєдналися.
Хтось сунув в кишеню:
«11-та вечора. Приходь, малий».
Постукав. Темно.
Микола чекав.
— Хочеш до нас?
Тренуй впевненість.
Через інших.
Шукай жінку. Знаходь підходи. Все.
Тільки сифіліс не підхопи.
V-III. ДОСЛІДИ
Полтава. Травень 1897р.
Симону 18.
[ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ]
— Приходь. Ти хороший хлопець.
У неї пахло чаєм. А ще сирною запіканкою. Вона була в сорочці і куфайці. Коси розплетені. Трохи старша.
— Заходь. Але всього не навчу, — посміхнулася.
— Та ясно.— відповів.
Кивнула.
Дивився на її обличчя. На шкіру. На кутики губ, коли сьорбала чай.
— Щось не так? — спитала.
— Хочу запам’ятати.
— Що?
— Як виглядає жінка.
Вона довго мовчала. А потім сказала:
— Ну роздягайся, дивак.
— Мені казали, треба вчитись, — промовив він.
— Хто?
— Микола. Казав: “не бери, а досліджуй”.
Вона засміялась.
— У вас там в семінарії цікаві предмети, я бачу.
Коли торкнувся її плеча, запитав:
— Це не боляче?
— Ні.
— А тут?
Вона здивувалась.
— Що хочеш дізнатися?
— Ну… після пологів, шви…
Тиша.
— Були, — сказала вона. — Довго не гоїлося. Чоловік не міг дочекатися. Рвав усе. Шили наново.
Торкався обережно.
Питав.
Чекав реакції.
Слухав дихання.
— А ти сам... було? — запитала вона тихо, коли він поцілував її плече.
— Було. Але не так.
Вона не допитувалась.
— Ти перший поцікавився, — сказала вона пізніше.
— Чим?
— Чи добре мені.
Він подумав і сказав:
— Так а як?
Дуже дивно: її тіло не заклякло з цим кістлявим семінаристом.
З чоловіком було соромно.
З ним ні.
“Так — добре?”
“А отут — можна?”
Вона під ним. Лежить трохи набік.
Він повільний.
Зосереджений.
Очі не відводить.
Не пришвидшується.
Питає, майже в шепіт:
— Можна?
Вона здивовано дивиться.
— В тебе. Можна?
Гладить його по шиї.
— Вперше таке чую. Так. Мені матку вирізали.
Кивнув.
Увійшов повністю.
Охопила його стегнами.
Далі не контролював.
Вона зойкнула.
Стиснула його до болю.
Вигнулась.
— Це все? Тепер я?
Кивнула. Дочекався.
Уперся лобом їй в плече.
Здригався. Довго. Мовчки.
Потім курив і думав.
Нічого це в його житті не змінило.
Геть зовсім.
[ЛІТНІ КАНІКУЛИ]
Полтава. Літо. 1897, дачі на р.Псел.
Канікули.
Біля річки. Пісок. Простирадло. Очерети. Нікого. Самі чайки і попелюхи.
Сонце танцює на обличчі.
Мереживо з листя.
Мокрі вигорілі пасма. Босий.
Пісок на губах.
Сорочка розстібнута.
Розкинувся на всі боки.
Поруч миска зі сливками.
Дівчина, в ластовинні, віком як він. Підібгала ноги.
Спідниця закочена, голі колінця.
Виймає кісточки.
Витирає руки рушничком.
— Хапай! — вона кидає.
Слива падає йому на груди. Тече. Не витирає. Змахнув осу.
Він усміхається. Заплющує очі. Потім дивиться. Вона його розглядає.
— А тобі… вже робили… приємно?
Вона підсувається.
Він думає. Очі вбік. Потім хитає головою.
— Мені. Ніколи.