— Тоді буду перша. Запам’ятаєш.
Миску вбік, на траву. Нахиляється. Її волосся золотаве, густе, падає йому на живіт. Лоскоче. Він сіпається. Видихає.
Розстібає. Стягує йому штані.
— Ну ти худий! Що, з балету?
Усміхається.
— Майже. Театр. Годують погано.
Очі заплющує. Потім знову дивиться. Її спідниця коливається від вітру.
Запах слив, пилу, сонця.
Запускає пальці в її волосся.
Це справжнє?
Що з ним?
І тоді помічає.
Його власні пальці на ногах. Стискаються.
Несвідомо.
Від щастя.
[ЗИМОВА СЕСІЯ]
Січень 1898.
Різдвяні канікули.
Микола з'явився несподівано.
Сидів у чайній. Розвалився.
Як у себе вдома, цигарка, чашка.
Симон увійшов, скинув кашкета.
Обличчя чисте без висипок.
Вуса не ростуть.
Голос низький. Але не гартований.
— Я вже з досвідом, — сказав, сідаючи навпроти.
— Ха! — Микола загримів, так що шибки затріщали. — Малий. Не для цього тебе тримаю.
Підійшла офіціантка. “Чого бажаєте?”
“Тебе, мала, скільки з мене?” Зареготав Микола, обійняв її між панчохами і споднім, сидячи, і не чекаючи відповіді, ляснув і штовхнув, щоб йшла і не заважала. “Я ще зайду до тебе, не сумуй, кицю.”
Симон мовчав.
Очі не відводив.
— Добре. Слухай. Є старий генерал. Має список. Наші там. Буде обшук. Дістатися не можемо. Він, собака, підлий. Ні блуду. Ні боргів. Нічого нема.
Пауза. Схилився ближче, повіяло тютюном і морозом з шинелі.
— Але є синочок. З Берліна. Канікули. Гімназист, такий... твій стиль.
Симон мовчить. Стискає криваві чотки.
— Заходить до батечка вільно. Розумієш?
— Тобто?..
Микола регоче.
— Ти ж наче дорослий? Чи ні? Все. Маєш два тижні. Потім поїде на Райх.
Минає пів місяця.
Микола в Полтаві.
Зустрічаються.
Симон витягає з кишені зім’ятий аркуш.
— Список. Як просили.
Микола аплодує.
Тріпотить по волоссю.
Щипає за щоку.
— От молодець.
(Пауза)
— І з якого разу впала берлінська брама?
Симон мовчить.
Стиснута щелепа.
Микола нахиляється ближче.
— Чи ви Фауста з ним читали?
Симон стиха:
— З третього.
Хрускіт паперу.
Микола рве список. Ще раз. Ще.
Здмухує в обличчя Симону.
Того вже трусить. Він різко зводиться. Вдарити.
— Офелія чортова... —Микола затягнувся, подивився на нього як на товар. На ярмарку.
— Що ти корчиш з себе Ungevögelte (нім. дівицю). Я ж можу і по-іншому.
Пауза.
Видих диму просто в Симонове обличчя.
— Слухай, ти. Маєш в руках
(Пауза, очима по Симону)
… ні… не в руках…
чотири тузи. Тебе хочуть усі: дівки, їхні мамаші, хлопці, їхні батечки.
Ти це знаєш. Сам. Я бачу.
Посміхнувся.
— Не соромся. Головне не тіш себе думкою, що тобі є куди сховатись.
Нема.
Ти наш, сонечко.
Погасив цигарку пальцями.
— І не зникай. Візьмемо тебе в партію, Лореляй.
> ПРИМІТКА. Лореляй — русалка в нім. фольклорі, сидить на скелі, солодко співає, моряки чують, втрачають орієнтацію і гинуть разом з кораблями.
V-IV. ПО ТОЙ БІК
Полтава
Весна 1898 р.
Симону 19 р.
В партію його Микола так і не взяв.
Бо її ще не було.
Зате вилізло нове завдання.
Микола явився через два місяці.
З текою.
— Малий. Ось, знайшов тобі.
Досі ти робив, що я скажу.
Оцей… слухатиме тебе.
Грюкнув текою об стіл.
— На рік за тебе меншенький.
Художник.
Єлисаветград.
Бунтує.
Режим ненавидить.
Вишиванка!
Ух!
Ух … до речі теж непоганий повинен бути.
(Аж вуса пішли танцювати)
Що кривишся? Дивись, яке миле!
Як під тебе роблений.
Халамидник.
Тренуйся! По максимуму!
(Зводить дві руки, схрещує пальці)
Володею звать.
Глянь! Чорні оченятка!
— Буде весело, егеж? Я перевірю. І досить вештатись по дівках.
Микола вже йде, але кидає:
— А в мене, до речі, ще один. Як ти.
Микита звать. Шаповал. Бахмут.
Симон сів.
Відв’язав вузол.
Володимир Винниченко.
Екстернат. Адреса.
Фото.
Плюнув.
Провів пальцем по фото.
Закрив папку. Всунув під пахву. Вийшов.
VI. PROXIMA MEA
“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).
Квартира Симона.
20ті числа квітня 1918 р.
[Кухня. Той самий стіл.]
Вечір. Газета. На столі чашка, шмат чорного хліба, трохи сиру.
Оля сидить боком. У шовковій сорочці. Читає. Симон заходить з вулиці.
Він кладе пакунок на стіл.
— Не подумай. Просто побачив. Згадав тебе.
Вона розгортає папір.
— Господи. Це ж ці самі. З бітером?..
Вона мовчить. Потім каже тихо:
— Dziękuję
Симон сідає.
— Таки вирішила не везти малу?
— Там спокійніше. Polski to już się nauczyła. А тепер вчить чеську. — сказала Оля.
— Це ганьба, — каже він, відкусуючи від хліба. — Петлюрина донька говорить польською і тепер чеською. А в Київ не їде.