Било в носа прямо з дверей: жіноче тіло з-під корсетів, солоний чоловічий мускус, сперма, всотана у фраки й марно глушена парфумами. А зверху над усім цим тягнувся шлейф різкого анісового абсенту.
У фойє проходжали хлопці з шампанським у келихах «марія-антуанетта» за формою грудей обезголовленої королеви. Піна сповзала по склу, бризки осідали на сукнях.
І все це: груди, волосся, панчохи, піт, сперма, пудра, абсент, шампанське, збивалося докупи, розповзалося по ворсових хідниках і коридорах, текло сходами, наче по венах, аж до самих лож.
На оксамитовому бар’єрі лежала тонка лорнетка кольору кістки. Симон час від часу знімав окуляри й, примружившись, споглядав униз на всю цю буржуазну наволоч. Володя ж крадькома зиркав на нього.
Їх було тільки двоє в ложі. Тій самій, що біля сцени, на рівні партеру: ти серед усіх, але трохи вище. Прожектори висіли зовсім близько, чорні й ніби заряджені, але світло ще не ввімкнули. Вистава не почалася. Вони чекали.
Симон спокійний і сконцентрований.
Кіт, що готує кігті до стрибка. Як зараз впорається, вирішиться все.
— Готовий споглядати буржуазну розпусту? — кинув Симон напівусмішкою. — Tannhäuser Вагнера, між іншим.
Володя згорнув пальці на ніжці бокала. Один уже був у ньому, другий напрошувався.
— Мене буржуазний театр не цікавить. Я створю новий. Соціалістичний. З Горьким.
— Mais oui (фр. Ну так), — розсміявся Симон тихо. — Уже бачу першу афішу.
Володя ковтнув повітря.
— То про що цей "Тангойзер"?
Симон відкинувся на спинку крісла. Тонкі окуляри блиснули в півтемряві. Манжет, рука, цигарка між пальців пішли вниз.
— Про гріх, — байдуже зронив він. — І про спокуту.
І саме в цю мить оркестр ударив першими акордами. Зал здригнувся. Симон витримав паузу, не поспішаючи, даючи музиці розгорнутися, і лише тоді продовжив.
Примружився. У голосі його з’явилося чуже, не-своє — ніби йому самому стало тісно в цій темряві.
— Лицар Тангойзер служить Венері. Палає тілом. Оргії в печерах.
Коханки.
Коханці.
Обирай, все для тебе.
Він гуляє так, що чорт би взявся за голову. А тоді раптом хоче назад. До людей. До чистоти. Повертається. І співає... про гріх.
Пауза.
Володя ковтнув ще раз. Запах Симонового вовняного костюма збивав усю увагу.
— Його виштовхують, — сказав Симон майже ніжно. — Всі. Вигнанець. Навіть серед вигнанців.
Його голос обволікав, ковтав, пестив. Володя не витримував. Що за клята театральщина?
Симон спокійно затягнувся. Випустив дим — повільно, ніби продовжуючи фразу.
— Одна тільки людина молиться за нього, — продовжив Симон, відвівши погляд углиб залу. — Прекрасна чиста Свята Ельжбета. Вона плаче, аж поки вмирає. Її смерть — його спасіння. Deus ex machina.
Симон прицільно навів свій крижаний погляд на Володю. Крива посмішка. Володі стало дискомфортно.
— А твоя перша п’єса буде про що?
Володя випрямився:
— Про нову людину! Про боротьбу класів! Нове суспільство!
На сцені арфа ридала. Венера співала так, що навіть мармурові янголи зітхали б.
Симон опустив погляд. Вії відкинули тінь на щоки. Він був спокійний. Трохи подався торсом до Володі:
— Напиши, — тихо сказав він, — про генія, який купує жінок, бо боїться побачити їхні обличчя після того, як роздере їм тіло. І називає це коханням. Про того, хто продав москалям за тридцять срібняків не тільки честь, а й пам’ять усього народу.
Легко.
Швидко.
Як кінчає.
Хоча ні.
Кінчає геній не легко.
Володя здригнувся. Краватка на шиї відчувалася петлею.
Втікти. Негайно.
Але треба сидіти.
II. ВОЛХВИ
У ложу ввійшли троє.
Повітря враз стало важчим, густішим.
Першим ішов Грушевський — об'ємний, поважний, з густою бородою і запахом дорогого тютюну.
Поруч Степан Федак: елегантний, вишукано вбраний, із самовдоволеною посмішкою чоловіка, якому світ належить за правом народження.
І за ними Володимир Шухевич: пан солідного віку, проте стрункий, із золотим лицарським хрестом, який блищав на грудях, мов запізніле сонце.
Симон підвівся. Максимально шанобливо.
Вправив рукою зачесане за вухо волосся. Загасив цигарку.
Легко увійшов у роль чемного господаря, ніби давно чекав на цю трійцю.
А Володя дивився на цю хвалену поважність і думав: мерзота.
Навіщо вони тут?
Як їх виперти?
— Панове! — промуркотів Симон, із легкою, майже грайливою іронією. — Цвіт Наукового товариства Шевченка! Fiat lux!
Федак, лукаво посміхаючись, розвів руками:
— Ледь тебе знайшли! Що, янголів у ложах ловиш?
— А може, вітер змін, — підтримав жарт Шухевич, поправляючи рукавички.
Федак, приглядаючись до Симона: