— Ні.
— Що він про тебе знає?
— Нічого.
(Симон хитає головою.)
— Молодець. Вліз йому в печінку.
Пауза.
— Ну, а на що він піде заради тебе?
Очі Миколи були спокійні. Питав як той, хто рахує, скільки вичавити з ситуації.
— Кого він кине, як я скажу?
Матір? Друга?
— Кине, — сказав Симон.
Микола кивнув. Розгорнув аркуш.
— Добре. У нас тут вірш. Цікаво, про кого. Слухай.
******
Ти спиш. А я тебе не чую.
Олією себе в тобі малюю.
Той слід, що тягнеться по спині,
І срібний хрестик, що я зліплю в глині.
Волосся попіл, вії тінь.
Вуста мій гріх, їх м’якість, лінь.
Я знов стою між двох світил
в тобі вогонь, в мені лиш пил.
Ти тягнеш пальці глибоко криваво.
Я впав. Я не чекав такої слави.
З тобою бути солодко і огидно.
Прийди хоч раз. Щоб було видно.
Але ти не ввійдеш.
Розірвеш мозок.
Виріжеш.
Задушиш.
Я знову сам.
І жити з цим я мушу.
******
Він читав рівно, без інтонацій. Але очі повільно сповзали на Симона.
У того не рухалось обличчя. Тільки ближче до “криваво” й “солодко” трохи здригнувся м’яз біля рота. Майже непомітно.
— А шо, — промовив Микола після короткої паузи, складаючи аркуш навпіл. — Я ж вгадав з ним. Не лише рукоблудствує. Ще пише.
Сказав це майже як комплімент. Низько. Без ухмилки.
— Прямо в жилу. Молодець! Цікаво, Малий, а він тебе бачить лише коли з рукою, чи коли з дівкою теж?
Симон мовчав.
— Що, бурулька…млосно? Дивись не потечи. Приємно про себе таке чути, егеж. Я ж тебе наскрізь бачу.
Пауза. Микола затягся і випустив дим.
— Думав, я не знаю? Про останню.
З косами. Кругленька така.
Тільки я далеко, ти вже десь вареники сметаною мастиш.
Та скільки можна?
Хоч не влетіла від тебе?
Симон: — Я був обережний.
(пауза)
— Я ж тобі казав: ніяких, блядь, дівок.
Микола відкинувся назад, подивився вгору. В глибині саду гули бджоли, десь хтось грав на гармонії.
— Знаю тебе. Ти ж не можеш нормально. Щоб всунув і забув.
Як хто пригорне, то ти вже валізу збираєш, жити довго і щасливо. Як бите цуценя, шукаєш господаря.
Глянув на Симона. Вже м’якше.
Як старший.
— Ладно. Вибач. Він був злочинець. В мітрі. Але. Ти ж все одно не доріс. До родини.
Зітхнув.
— Не хочу, щоб ти зник у когось між стегон.
Підняв аркуш із віршем, придивився.
— Думав цього Володю для іншого. Але хай пише. Прозу. А не сперму віршами розмазує.
Відповідаєш за нього. Роби що хочеш. Але до нового року щоб він став генієм.
На стежці здалеку виринула жіноча фігура. Середнього віку. Парасолька від сонця.
Микола підвівся.
— Все. Бувай, Малий. Книжки через кордон на тобі. Поки ти чистий, тебе не злапають. Забереш, як завжди.
Пауза.
Симон лишився. Лавка була гаряча, пропікала ноги. В голові лунало:
“До нового року. Генія. Письменника”.
Як то?
Раптом не встигне?
Схопився за голову.
Вдалині Микола про щось теревенив з тою жінкою.
> ПРИМІТКА. В. Винниченко в пре-ранньому періоді писав інтимну лірику. Більшість сам знищив. До нас дійшли кілька творів.
ЕПІЛОГ. SEHNSUCHT
(Нім. Непозбувна бентега)
Травень 1918 р.
Київське воєводство. Кабінет головного комісара. За кілька днів посада буде ліквідована.
Двері не витримали копняка.
Симон увійшов. Літні світлі штані, біла вишиванка. Без піджака. Волосся свіже. Постава пряма.
Огледівся.
Задуха.
Алкоголь. Тютюн. Чоловічий піт.
М'яті папери. Порожні пляшки.
На столі. На підлозі.
Забиті попільниці.
Спущені важкі оксамитові завіси.
Світло тече лише крізь одне вікно.
На кріслі біля столу розвалився Микита Шаповал.
Здоровий. Офіцер. Вуса.
Сорочка розпанахана, вологий, хрестик залип.
На підвіконні хлопець, боком.
Повністю голий. Молодий. Чорнявий.
Коліна підібгав, плечі гострі.
Симон зупинився.
Під ноги котилася порожня пляшка.
Пнув — задзвеніла.
Примружився: на Микиту. На хлопця.
Раз. Два. Три. Action!
Сплюнув цигарку.
Поглядом по малому.
Гарна Zuckerstückchen (цукерка).
Міг би. Але занадто дорого обходиться.
Микита не кліпає. Чорні очі блищать.
Ледь крива посмішка.
Хлопець різко зацікавився деревом за вікном. Ніколи ж не бачив.
Що ж, Симоне, твій вихід.
— Komm‘ her! Сюди.
Пауза.
— Sofort!! (нім. Зараз!)
Хлопець закліпав.
Бачив Петлюру на параді.
Знітився.
Кімната затісна. Хотів проскочити. Марно.
Прикривався. Руками.
Доріжку від пупа вниз все одно видно.
Симон зупинив.
Зафіксував плече.
Тонка шкіра.
Закляк. Голова вниз.
Іншою рукою Симон взяв його за підборіддя.
Притис щоки великим і вказівним.