Збирав Володі атмосферу, як знахар коріння для пекельного зілля.
ЛИСТОПАД: 1 МІСЯЦЬ
Пізня осінь. Собача мряка.
Нарешті прийшло.
Папір вогкий і грубий.
Заніс. Після другої сторінки спина вирівнялась.
Читав повільно.
Герої ненавиділи один одного.
Сором виймав нутрощі через горло.
Сцени лягали одна в одну.
Від напруги прикусив губу.
Текст жив. Це була повість.
Володя назвав її "Сила і краса" і приписав унизу: “Присвячую S.”
Симон узяв перо й написав у відповідь:
"Міняй. Буде “Краса і сила”.
Перепиши чисто і відправ."
На адресу Миколі.
До нового року місяць.
ГРУДЕНЬ — DEADLINE
Сніг у Харкові як невідворотність.
Мороз брався тонкою кіркою на віконному склі.
Микола сидів у фотелі, розклавши зшиток на колінах. Не читав, а цмулив. Симон дивився на ялину за шклом.
Сюжет як канат: Мотря між потворним Андрієм, що тримає її страхом, і красенем Ільком.
Обидва грабіжники.
Дитина від Андрія, потяг до Ілька. Неможливий вибір.
Критики скажуть: у Мотрі Винниченко виписав себе.
Кілька моментів Микола зачитав вголос.
> "Ілько мовчав і почував, як молоде, гнучке її тіло тремтіло під його рукою, що лежала на стані, як тепло сього тіла переходило на його; як із кожним обіймом, з кожним поглядом в її очі, що любувалися з його, серце його все більш завмирало і стукало до болю в грудях…"
> “— Ах, ти ж! — скрикнула Мотря і, як вовчиця, в’їлась зубами Ількові в руку; але зараз же почула, як щось важке ударило її в перенісся, — в голові страшенно зашуміло, мигнув в очах жовтий тин, і, хитаючись, вона впала додолу.”
Подивився на Симона, що застиг біля вікна, крутив чуба від хвилювання.
І сказав, без пафосу, але з чітким акцентом:
— Малий, ти впорався.
> ЛЕСЯ УКРАЇНКА. Він [Винниченко] вже першим твором («Краса і сила») підніс українську літературу до рівня західньоевропейської.
> ІВАН ФРАНКО. «І відкіля ти такий узявся?» — хочеться запитати д. Винниченка. Серед млявої, тонко-артистичної або ординарно шаблонованої генерації українських письменників раптом виринуло щось дуже, рішуче і повне темпераменту, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, як саме життя.
VIII. ДІТКИ
Липень 1918р.
вул. Драгоманова (1917-1919),
Безаківська (до 1917)
Зараз вул. ПЕТЛЮРИ.
Аптека Юротат.
Сонце било в бруківку. Трамваї дзеленчали. Дорога що той вулик.
Липи. Ви знаєте, як липа шелестить…
Симон вийшов з аптеки.
Льон. Сорочка. Кремова, з білою вишивкою. Замовляв собі. Візерунок видно лише зблизька і то в русі.
Дві вулиці навхрест. Одна на вокзал. Інша, довга, до Харлампійовича.
Стискав під пахвою пакунок.
“Recepta dla Pani Olgi P” — іноземні ліки. Дай боже, щоб полегшало. Подивився на Свято-Іллінську церкву. Поруч.
Йшов від Микити. З його роботи. Земство авта не давало.
Раптом Володя.
Теж від Шаповала. Тільки з його дому.
І пішли разом.
Симон скоса глянув, губи сіпнулись у півусмішці.
— Omnia transeunt… sola mentula tua semper incomposita est. (лат., перефраз, Все минає, тільки твій член ніяк не прилаштується).
І знизав плечима, піднявши руки від ліктів, розвернувши долоні. Жест про те, що нічого з цим не вдієш.
На зап'ясті оголилося те, що Володя волів би видерти і забути, як страшний сон. Ті самі червоно-чорні чотки з хрестом.
Володя відповіді не знайшов. Втупився в хідник.
******
вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 56
(Зараз Саксаганського)
Маєток Є.Х.Чикаленка.
Як і раніше. Квіти. Мощені стежки. Вогкість від Либеді. Прислуга. Наче революції не було.
Під брезентом зелений Benz 10/30 PS, із довгим вузьким капотом і латунними фарами. Німецький військовий номер, хоч автівка належала Чикаленкові.
Увійшли.
Метнувся господар, у вишиванці, з розпростертими руками, як на фото для “Київської газети”:
— Дітки! —
вигукнув він так, що аж у коридорі задзеленчав телефон.
— Я такий щасливий, що ви разом!
## #28. На яхті
ПРОЛОГ
(Володя)
Липень 1918
вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 56
(Зараз Саксаганського)
Маєток Є.Х.Чикаленка
Місце — торба з гидотою. Кітч. Буржуйський пафос. Хочу блювати. Але сиджу.
На мені вишиванка. Орнаменти червоні. Як експонат з музею.
Поглядаю на Симона. Кремова сорочка, шовкова біла нитка по цупкому льонові, мов луска. На шиї розв’язано. Бачу родимку.
Не второпаю, як він носить ці вишивки і не схожий на персонажа з “Наталки-Полтавки”. Несе грубий льон як щось царське.
— Дітки, я такий радий, що ви знову разом! — сюсюкає Чикаленко.
Цілує нас по черзі. Обіймає.
Симон грає щиру приязнь.
З усім погоджується. Тонкі пальці протирають шкельця бордовим оксамитом.