Симон стискає у руках аркуші: креслення, проєкти.
Сьогодні він в вишиванці “біле по білому”, Полтава-стайл.
Lucem ferre — Несе світло.
Обговорює з Василем. Щось дописує. Перекреслює. Знову дописує.
Олівець гризе.
Істинний чиновник у відрядженні.
Всього себе віддає служінню державі.
— Отут ми це. А по Дніпру пустимо регулярні рейси, — показував він.
— І неодмінно. Неодмінно возити молоде покоління. Без юнаків до Шевченка нічого не буде.
— Істинно, Симоне. — Василь кивав. Нотував все у бльокнот, горів плянами. Плідне відрядження — це вже пів справи.
Підйом на гору.
Ці двоє, Симон і Василь, мов заряджені. Крокують швидко, ніби спізнюються на зустріч, а не в спеку лізуть по пилюці. Тарас кудись втече?
Решта плетуться за ними. Чикаленко сопе, витирає піт.
У всіх в руках валізи з харчем. Тільки не у НЬОГО. Йому міньйони несуть.
Його руки вільні, іде легко, рівно. Він не бачить дороги, не відчуває сонця, уже злився з Тарасом, думає про Україну.
Пил липне, горло дере, спрага точить. Але ті двоє заряджені.
— Треба йти далі, — кидає Симон через плече. Чуб стоїть. Натхненно.
І всі, немов приречені, сунуть угору слідом.
На самій могилі розклали пікнік під парасолями: хліб, фрукти, пляшки. Всі п’ють, сміються, обтирають піт.
Симон відсуває чарку:
— Друзі, я ж працюю. Та й зуб ниє.
Сьорбає тільки зельтерську й морс. Груші ж гризе без жалю, хрумтить, соки течуть по пальцях — зуби не заважають.
Василь підводиться. Чарка тремтить у руці.
— За національну пам’ять! — каже голосно, наче з трибуни.
Симон підтримує. І вони вдвох з Василем синхронно заводять «Заповіт». Гучно, чітко, в екстазі. Наче офіційний дует: земля і влада.
Чикаленко сидить, очі блищать. Хустинкою утирає сльозу. Симон бачить це, підходить, кладе руку на плече, обіймає. Тверезий. Зі слізьми на очах.
Василь підспівує, червоніє, пливе від чарки, але горить. Щиро, з дитячою відданістю.
Статисти з місцевих дивляться на Симона, мов на ікону. Хтось бере його руку, цілує. Інший простягає чоло. Симон прикладається повними вустами. Зовсім як благословення. Люди тремтять від задоволення.
Володя довго терпить. Випиває. Сидить мовчки, крутить склянку.
Симон не дивиться на нього. Лише на Чикаленка, на Василя.
На святі небеса.
На великого Тараса.
КЛЯТИЙ ТАРАС.
Володю трусить. Вишиванка прилипла до спини. Спека, пилюка, зволожені цілунки на Симоновій руці. Він пишними вустами на цих юродивих.
Сказитися!
Він вибухає:
— Шевченко вже неактуальний!
Володя на межі.
Чи від підйому. Чи від кількагодинного запаху симонового тіла.
Краєм ока Симон це січе. Не реагує.
Завершує спів соловейком.
Володя нервово сміється.
Безрезультатно.
Раптом обертається до одного з місцевих:
— Як звідси можна дістатися назад у Київ?
Тиша зависає. Василь із Симоном переглядаються. Чикаленко мнеться.
Зрештою компанія збирається назад. Дорога вниз простіша, але сонце ще більше вимотує.
Коли вони повертаються на «Чайку», там уже чекає Микита.
2. ПАВЛО
Вечоріло. Над Дніпром тягло вогкістю, з води піднімався прохолодний подих. Повітря застигло, густе, нерухоме.
Симон стояв на палубі сам. Абсолютно тверезий. Курив повільно, випускаючи дим у небо, що готувалося до сну. Всі розійшлися по каютах. Він перший перевдягнувся: світлий шовк, легка темна жилетка.
Двері рипнули. На палубу піднявся молодик. Знав, що тут буде Петлюра. Бачив отамана на роботі, на парадах, з натовпу, але зблизька вперше.
Стрункий, трохи затісний в оксамитовому піджаку. Картата сорочка. Рухи нервові.
Тонке обличчя. Світло-русяве волосся спало на чоло, він одразу ж закинув пасмо за вухо, поправив окуляри. Губи вигнуті, тонкі пальці не знаходять собі місця.
Зупинився перед Симоном. Голос тремтить, але слова звучать виразно:
— Добрий вечір, Симоне Васильовичу.
Симон повільно повертає голову.
— Ми знайомі?
— Я ж із редакції. Продаю оголошення. Керую відділом реклами у Євгена Харлампійовича.
— А звати як?
— Павло. — і майже пошепки додає, соромлячись.— Я ще трохи… пишу.
Знов поправляє окуляри. Пасмо волосся вислизає з-за вух. Ще раз закидає його назад.
Симон дивиться на нього довше, ніж треба. Микитин.
Тиша. Дим тягнеться убік.
Ріже словами:
— Тебе тут не має бути. Вали. Зараз.
Молодик кліпає. Це жарт чи правда? Стоїть колодою.
— Так… Микита… Привіз. Я тут уже бував…
Двері грюкнули.
На палубу ввалилися Чикаленко і Шаповал. Останній при зброї.
— Панове, — Микита усміхнувся.
І окреслив в повітрі півколо,
— Зустрічайте. Майбутнє нашої поезії. Павло Тичина. Я вірю в нього. А він в собі сумнівається.